Коли Оля вперше вирушала за кордон, їй було всього вісімнадцять. Вона закінчила школу з хорошими оцінками, але замість вступу до інституту обрала інший шлях.
Справа в тому що її сім’я жила бідно завжди: мама працювала в лікарні, заробляючи копійки, а тато ніколи не був здоровим і все що у родині було, йшло на його відновлення і підтримку.
Та й старший брат Сергій уже мав дружину й маленьку донечку. У домі грошей не вистачало, і Оля прекрасно розуміла, що навіть на дорогу до міста де був інститут їй ні копійки мама виділити не в змозі, що говорити про те, аби вчити.
Вибору не було, вона повинна була їхати, адже й батьку потрібна була підтримка і мама ходила у власноруч залатаних чоботях і пальтечку, якому минав вісімнадцятий рік.
— Їдь, доню, — казала мама, обіймаючи її перед поїздкою. — З часом назбираєш грошей, і на навчання вистачить, і квартиру купиш. У нас іншого виходу нема. Пробач, дитино.
Звісно, не про таке майбутнє доросле життя мріялось Олі колись, але вибору дівчина не мала. Втішало, що в Італії була двоюрідна сестра, обіцяла підтримати і допомогти.
Робота в Італії була важкою. Олі довелось доглядати за літньою жінкою, якій потрібна була допомога у всьому: від приготування їжі до купання.
Оля прокидалась о шостій ранку й працювала до пізньої ночі, майже не маючи часу для себе. Перші місяці були особливо важкими — чужа мова, інша культура, самотність.
Коли з’явились перші гроші, дівчина майже все віддавала матері, адже тату потрібно, мама повинна була нарешті одягнутись, дім потребував ремонту, як і двір.
Та й брат мав уже двох дітей, і сестра допомага хай і не великими сумами, але все ж підкидала грошенят для племінників своїх.
— Тримай, мамо, — говорила у розмовах. — Це для Сергія і малечі, а решта — на потреби.
— А ти собі хоч трохи залишила, доню, — відповідала мама телефоном. — Ти ж там одна.
— Нічого, мамо. Головне поки вам допогти, а я тут упораюсь. Я ще встигну для себе пожити.
Минали роки. Оля працювала у кількох сім’ях, змінювала міста. Дівчина рахувала кожен євро, уникаючи зайвих витрат. Її подруги купували новий одяг, дозволяли собі невеличкі подорожі, а Оля трималася осторонь.
— Олю, чого ти так себе обмежуєш? — якось запитала Марія, її подруга. — Ти ж молода, життя проходить!
— Я ж мушу назбирати на квартиру, — твердо відповіла Оля. — Без власного житла додому повертатися не буду. Та й нікуди.
Через десять років Оля нарешті таки склала потрібну суму. Дівині не вірилось, що цей день настав. Перетинаючи кордон вона відчувала неймовірну гордість собою радість і хвилювання.
У голові вимальовувались приємні картини: мріяла про те, як вперше відкриє двері своєї квартири, як облаштує її, як запросить маму на святкову вечерю.
— Я назбирала, мамо, — з усмішкою сказала вона, сидячи на кухні за чашкою чаю. — Тепер можна шукати житло. Уявляєш: твоя донька змогла.
І тут, раптом мама опустила очі. Її руки нервово перебирали край фартуха. Навіть сльози на очі вийшл. Зрештою вона почала:
— Доню, я мусила тобі щось сказати вже давно.
— Що таке? — Оля насторожилась. Дівчина ще не почувши що саме мама скаже, відчула щось не добре.
— Твої гроші. Їх поки немає.
Оля застигла, не вірячи вухам.
— Як це немає?
— Сергій. Йому потрібна була квартира. У нього ж сім’я, дитина. Він не міг більше тинятись орендованими. Троє дітей. Ми так подумали. Так справедливо.
— Що?! — голос Олі упав. — Ти віддала йому мої гроші?
— Доню, ти ще молода, — мама намівть не каялась. — У тебе все життя попереду. А в нього дружина, діти. Я думала, ти зрозумієш. Ну він же твій брат у нього крайня нужда була.
Оля відчула, як у вухах сиплеться пісок. Говорити не могла, лиш сльози схожі на горох котились щоками. Десять років важкої праці, десять років самотності заради чого?.
Наступного дня вона пішла до Сергія.
— Як ти міг? Тобі не соромно? Ти ж чоловік, як ти спиш спокійно — запитала вона прямо.
— Олю, розумієш. Мені треба було. Ми не могли більше жити в тісноті. Та й діти. Я ж не для чужих узяв те житло, тут твої племінники живуть.
— Але це були мої гроші! Я їх заробила!
— І що тепер? — огризнувся Сергій. — Тобі квартира навіщо? У тебе ж сім’ї немає.
Ось ця фаза їй була найприкріша. Хіба не через те, що мусила допомогти сім’ї Оля поїхала в світи? сім’ї немає? А коли її створити, як постійно в роботі?
Оля розвернулася й пішла, не сказавши більше ні слова. Того ж дня вона забрала усі свої речі із дому матері і за якийсь час повернулась в Італію.
Згодом, вона придбала все ж житло і вийшла заміж. Нині вони із чоловіком мешкають в Італії, відкрили свою невелику крамничку, Оля плете прекрасні кошики з лози і ротангу на продаж. Велика італійська родина чоловіка прийняла її і полюбила.
А сім’я Ольги? Інколи вона телефонує мамі і батьку, зрідка шле передачі. Оля намагалась зрозуміти маму, знайти у душі місце для прощення. але поки не виходить.
Мама просить зрозуміти, але Ольга ніяк того зробити не може. Хіба існують виправдання для такого вчинку?
Головна картинка ілюстративна.
