І тут мама дістає ту коробку і простягає племіннику: ” Тут я тобі зібрала трішки. Молодій родині потрібніше, сил набирайтесь, та й бабусю свою згадуй. Може, придбаєте собі чого”. Я просто отетеріла. Дивлюсь на ту коробку, на маму і мало не плачу. Ну як так, жінко. І головне – їй, навіть не соромно. Навпаки, горда собою сидить.
Чотири роки тому я повернулась із шумного міста до батьківського порогу. Прийшла до мами не сама, мала й діток двоє. Саме після появи двійнят наші із чоловіком стосунки розладнались. Ніби й готові були обоє, очікували на появу діток цілих десять років, але коли це сталось, чоловік не витримав.
Оскільки я в декреті ще була, то оренду квартири у столиці не потягнула б. Що робити? Звісно, я не мала іншого виходу окрім як повернутись до мами моєї. Вона й сама мене кликала, адже вже давно мала негаразди зі здоров’ям:
— Приїзди, доню. Нам удвох легше буде. Я з дітками коли допоможу, а ти на роботу підеш, я вже домовилась. Якраз у магазині навпроти потрібен продавець.
Зібралась я і подалась у село.
От так чотири роки ми із мамою і живемо. Дітки підросли, уже більш самостійні, якось легше із ними стало. Колишній чоловік мені ні в чому не допомагає. Наскільки мені відомо – нині він у Польщі, одружився вдруге, там у нього вже й донька є. Мені прикро, звісно, але що поробиш, напевне у мене доля така.
Сама я все сама. Забезпечую нашу сім’ю я повністю. Мама ще не пенсіонерка, але навряд чи й матиме вона ту пенсію, адже ніде не працювала офіційно. Зараз негаразди зі здоров’ям у неї. Топометр, то в космос її посилає, то по низам танцює. Важко із цим дуже.
Практично уся моя зарплатня іде на продукти і на аптеку. Одягатись я давно навчилась у секонді. Дешево, стильно і не дорого. Ото лиш взуття дітям нове і купую, а так усе скупляю там.
З грошима, самі розумієте, у нас не надто густо. Тримаємо курочок, та що я за цінами постачальників у магазині беру, от так і перекручуємось. П’ять тисяч на чотирьох чоловік, двоє із яких діти малолітні, погодьтесь, дуже мало.
А тепер уявіть моє здивування, коли я побачила. як мама моя племіннику віддає стосик грошей такий не поганий. Я там сиділа і слова мовити не могла. На очі сльози набігли, але ж не буду при рідних стосунки з’ясовувати із мамо – мусила із кімнати вийти.
Сестра моя хоч і молодша. але заміж вийшла ще у вісімнадцять, у двадцять уже двох діток няньчила. Тож мої племінники нині уже дорослі, старший, навіть оженитись устиг.
От він і приїхав із молодою дружиною до нас на гостину. Посиділи ми гарно, за зустріч підняли кілька тостів, аж тут мама моя виносить йому коробочку і вручає зі словами, що молодій родині потрібніше і що вони можуть витрачати ті кошти так, як вважають за потрібне.
— Купіть собі диван. чи крісла. будете дивитись і бабусю згадувати.
У мене від здивування мову відняло. Звідки? тут ледь кінці із кінцями зводжу, а вона таку суму винесла. Там по двісті гривень немала така пачка. Я продавець, на око можу визначити, що там тисяч двадцять, якщо не більше.
А головне, сидить така собою горда. То ж вона онуку подарунок зробила, чом собою не гордитись?
Побалакала із мамою потім, запитала, що то було, а вона робить очі здивовані, мовляв. то її власні збереження.
А нічого, що в родині лиш я заробляю гроші. Звідки така сума?
Не знаю, що й думати і як тепер бути. У нас із нею були спільні гроші, тобто ми розплановували зарплатню мою заздалегіть до копійки.
А якщо позичила, оо це, що я віддавати буду?
І що тепер? Жити в одній хаті і мати окремі каси? Але ж вона не працює, за що житиме?
зараз маю великий жаль на маму свою і геть не розумію. як бути далі.
Як би ви вчинили на моєму місці?
30,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
