Ігор припаркував свою дорогу машину біля ошатного будинку і на своєму дорогому айфоні написав: «Добре».
Дорога в хоспіс завжди навівала на нього поганий настрій, бо вертала в минуле, яке він не любив і соромився. Їздив він рідко, кілька разів на рік і щоразу бачив на своїй персоні незадоволені погляди персоналу, мовляв, такий багач, а батька тримає тут під облізлими коцами та подертими простирадлами.
Отже, батько, приклад для наслідування і годувальник родини, якого у нього не було. Була матір, яка тягнула на мізерну зарплатню сім’ю і ходила віддавати за нього борги по всьому селу. Пригадує, що, коли вони стали з братом більші, а мама вже не мала тої сили, то всі втрьох везли батька додому в старій тачці. Пам’ятає, як палало від сорому обличчя, а за сльозами він не бачив дороги, хоча мама вже не реагувала на питання з усіх хвірток: «Що знову? А хто йому цього разу наливав?».
В школі він був забіякою, бо треба було кулаками позакривати всіх охочих, хто сміявся з його батька. А найбільше діставалося тим, хто зачіпав матір.
Пригадував і перше кохання, карооку Надійку, яка сиділа попереду нього з довгою чорною косою. Він час від часу смикав за неї аби привернути увагу, штовхав в кучугуру снігу чи кидав її портфель з гори…
Як вони підросли, то проводжав її з клубу, але біля хвіртки перестрів її батько. Надійка шмигнула додому, а батько прямо сказав:
– Нам такого зятя не треба.
Не дивно, що він одружився з дівчиною з міста, батьки якої не цікавилися, хто ж батько зятя, та чи не вдасться він у нього. Пристарав усього в житті своїми руками і вкладав в свою родину серце і душу, особливо в дітей.
Всього було в його житті: і розчарування, і радості, і успіх, і горе.
Проте, батько не мінявся за цей час ніколи. Він регулярно западав «у сплячку», як називала це мама по кілька тижнів на місяць, далі виходив і був без гумору та роздавав дітям і жінці пoтиличників, і так по колу.
Коли маму виносили з подвір’я, батько спав в стодолі. Цього він вже простити не міг і більше додому не приїжджав, як і молодший брат. Далі батько жив, як звик та як міг: були сили, то працював по людях, а далі знову западав «у сплячку».
Роки минули, а сили в старого на оковиту нікуди не пропадали, єдина біда – знайшли цукpовий дiабет та навіть це не спинило чоловіка. Коли втратив другу ногу, то сини таки приїхали, бо вже голова сільської ради подзвонила:
– Його доглядати треба, а ви ж обоє при грошах, то робіть щось, – прямо й сказала.
Батько не пускав сльози та не каявся, він кляв долю, яка отак з ним вчинила. Всіма правдами та неправдами Ігорю вдалося оформити батька в обласний хоспіс, вони поділили видатки та справно платили за його утримання.
Ігор стояв біля ліжка батька, висохлого та жовтого, який вперто чіплявся за життя. Медсестра підключала капельницю, а він розмірковував скільки часу він зможе протягнути. Його погляд окинув старе приміщення, що тхнуло старістю, старі вікна, убогі ліжка та тумбочки, загратовані вікна, пацієнтів, які не мали навіть телевізора аби хоч якось вікно в життя. І його батько має в цьому жити ще довго.
– Якщо будуть додаткові витрати, то просто купуйте і надсилайте чек, – сказав він.
Ігор їхав додому, дощ змивав з коліс бруд, а з його пам’яті спогади. Він їде до дружини і дітей, яких ніколи не скривдить.
Фото Ярослава Романюка.
