– Як це ти їсти не будеш? Ти сама закомандувала картоплі, а тепер «не буду»? Я вас швидко до матері спроваджу аби ви мені печінку не їли!, – баба Іра в чергове робила онукам «виховання».
Збоку сусіди думали, що в Ірини не життя, а казка – ні господарки, ні завалящої курки, все собі ходить з торбинкою в магазин по кілька разів та онуків бавить.
Виглядає Ірина на свої роки, мов молодиця, хоч їй уже за 60-т. А що? І любить гарно одягнутися, а не нап’ялити хустку та й летіти суньголов в городи.
Коли вже надто прискіплива сусідки починає Ірині говорити, мовляв, як вареник в маслі плаваєш, то нема чого тут розказувати, що тобі сильно зле, Ірина витягує свою козирну карту:
– Ой, тиски маю – страшне, так інколи голова тисне, що не передати, – а далі все в деталях та з якого боку і як саме сильно.
Сусідка тільки хитає недовірливо головою та не вірить, що голову Ірини відвідує хоч якийсь клопіт. А він таки відвідував, бо на цій пофарбованій в «стиглу вишню» голові сидять двоє онуків, які вже давно відбилися від рук, виховання і навчання.
Бокалі голова Ірину і за свою доньку. яка змушена працювати за кордоном і не бачити дітей. І толку, що гроші передає, коли діти не вміють ними розпоряджатися.
Накупують всіляких смаколиків , іграшок та одягу – от і по материній передачі. А Інна як приїздить, то вже робить їм «виховання», але його не надовго вистачає.
Хотіла б Ірина аби її доня жила біля неї та мала люблячого чоловіка, який би був їй опорою та підтримкою.
Але нема. Теперішні хочуть добре їсти і гарно спати, а далі тікають, бо на дітей треба добре робити.
Може й Ірині краще без зятя, бо їй богу, легше було самій зробити, ніж попросити про допомогу. От задумала вона колись, як він ще у них жив, парник зробити. Що то для чоловіка забити пару паль і натягнути плівку, але не для Ярослава.
– Навіщо вам парник?
– Щоб помідори садити, перець, зелень…
– Ви що на базарі це будете продавати?
– Чого на базарі? Самі їстимемо.
– Скільки нам того треба – ми собі купимо. Тим більше парник довго з дерева не стоятиме. Треба робити з залізних прутів і, може, й підмуровувати.
– Що ти мені голову морочиш, – вже не витримує Ірина, – Які прути і підмурівок? Он у сусіда з старих вікон та зверху накрили, чим мали і помідори вище мене!
– І що врожай був?
– Був!!!
Далі Ярослав день ходив та щось міряв, далі придивлявся, а далі думав… Потім прийшов до неї і як почав перелічувати, що йому треба для того парника, то Ірина плюнула і пішла геть, бо дешевше було таки купити тону помідорів, ніж того, що виписав зять: шуруповерт, переноска, дюбелі, плівка, дерев’яні бруси і планки…
І це було з усім, що Ярослав мав зробити, тільки біля їжі зять не питав з чого воно зварене і за що куплене.
Проте, вона доньці не говорила на чоловіка нічого, бо добре й такий чоловік в хаті, ніж ніякого. Але двоє дітей і Ярослав стали просто непосильними для Інниної зарплатні.
Чим наполегливіше Інна говорила чоловікові, що треба більше заробляти, тим більше у нього з’являлося болячок і тим більше навколо було бригад, які його обдурювали.
Тоді Інна показала йому на двері і сама поїхала за кордон.
А діти он як миші, коли кіт пішов з хати – вередують та капризують, а вона вже не має сили давати з ними раду. Ще малих можна було хоч квіточкою зацікавити, а зараз телефони стали їм за виховника.
– Хай вже мати їде додому, бо сили я з вами не маю. Не треба мені вже ні грошей. Ні нічого. Лиш спокою!
Фото Ярослава Романюка
