Почалося все з того, що онучка з нами жила, поки вчилася в інституті. Ми з нею не дуже мали справу в дитинстві, адже її мати викреслила зі свого життя не лише нашого сина, але й нас.
Я намагалася якось Наталю умовити аби ми бачилися з онучкою, щоб забирали її до себе на вихідні, але та була невблаганна.
– Навіщо вам онучка, тіштеся своїм сином! Он якого ідеального виховали!
Я думала, що то вона спочатку так говорить, а потім трохи охолоне і все у нас налагодиться. Але ні, навіть вона навпаки все сильніше перечила нам аби ми бачилися з дитиною. Тільки в Настине день народження ми могли прийти і подарувати подарунки та вислухати, що син наш нічого не подарував, як і давно не платить аліменти.
Наталка скоро вдруге вийшла заміж і я мала надію, що дитина їй стане тягарем і вона віддасть її нам, але ні. Самі тягли і помочі не просили.
Коли ж прийшлося Насті поступати, то тоді Наталка вже якось погодилася на те аби дитина у нас жила. Настя про нас знала хіба з тих листів, які я мало не щомісяця їй писала, але не всі вона читала, як виявилося.
А ще виявилося, що виховання у Насті таке, що ми за голову вхопилися, як і її уявлення про життя! Не прожила вона у нас і два роки, як вирішила, що буде жити з хлопцем, якого кохає.
І отак запросто до нього переїхала та там живе.
– Настю, дитино, а як же весілля?, – питаю її я.
– Денис от-от мені освідчиться!, – запевняла вона.
Проте йшли місяці і вже рік минув, а ніякої обручки і близько нема. Ми переживаємо, а Наталі хоч би що!
– Вони вже дорослі і хай своє життя самі влаштовують.
Я бачу, що мій чоловік вже за краплі береться, та важко дихає, бо єдина наша онучка і так собі в житті стелить!
Якось вона прийшла по речі, а ми з Борисом якраз на кухні вареники ліпили.
– Настю, давай з нами, – запропонувала їй я і дитина погодилася.
Ліпимо ми вареники та говоримо, якісь байки Борис розказує, далі пообідали смачно і так само стали разом та зі столу зібрали і посуд перемили.
– Я б теж так хотіла, – каже нам Настя, – Щоб й на старості мене Денис так любив, як ви один одного.
– Ой, дитино, – вихопилося в чоловіка, – То вже такого точно не буде, як не було з самого початку. Як чоловік жінку полюбив, то він не буде перевіряти чи вона та чи ні, він вже знає і з нею не лише в вогонь і в воду, але й вареники буде ліпити, як вона того захоче. А твій навіть не хоче тобі освідчитися, то хіба таке годиться?
Послухала нас Настя і тоді на всіх парах до Дениса і так його з порогу спитала, коли вони одружаться.
– Нам треба стати на ноги спочатку, яке одруження, – сказав він.
– Тобто, ти мене не любив і отак просто мені дурив голову, – спитала дівчина.
Денис запевняв, що він її любить, просто не так, як вона того хоче.
– Яка дивовижна любов, одні разом все роблять та за руки тримаються на старості літ, а ти молодий і ще думаєш чи ти потягнеш родину зі мною. Все з тобою ясно!
Вона зібрала речі і переїхала до нас. Наталка нам висловила претензії, що ми ці стосунки розірвали. Та було б там чому рвати. Хіба то стосунки? Наша онучка гідна того аби її любили і леліяли, а не голову морочили.
Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
