— А що я не так робила? — роздумувала вона, сидячи на ґанку власного будинку. — Сніданками, обідами, вечерями загодовувала, Петрик он як погладшав, коли від мене йшов. А коли я покликала його до себе жити, був худенький як підліток, ручки у нього тремтіли, коли хвилювався. Хіба мало любові, турботи та ніжності я йому дала?
Сльози виступили у жінки на очах, коли вона почула гучний хор голосів, що долинав із сусіднього двору: «Гірко! Гірко!»
Там святкували весілля.
Петрик одружився сьогодні з найкращою подругою Оксани, Розою.
Оксани не було в списках запрошених, звичайно, та вона б і не пішла.
Бачити як коханий колишній чоловік одружується з колишньою найкращою подругою? Навіщо?
Зрадники!
Два роки Оксана жила ніби в тумані, від колишньої неї залишилася тільки тінь з потухлими від гіркого смутку очима.
Часто ця жінка-тінь зустрічала на своєму шляху регочучих та щасливих, котрі живуть повним життям сусідів, Петра та Розу.
Напевно, це й визначило її подальшу долю: коли до їхнього села приїхав веселий механік Андріан, та розглянувши з усіх місцевих мешканок, вибрав найсамотнішу, не обтяжену дітьми Оксану. Зухвало підійшов увечері до її хвіртки з гітарою в руках, жінка не опиралася знайомству.
І здалася натиску залицяльника.
— Оформлятимемо шлюб? — одразу діловито поцікавився той, оглядаючи стіни та оздоблення міцного добротного будинку Оксани.
Жінка кивнула головою.
Не від кохання звичайно, скоріше для відплати колишній сусідці-Розочці і колись чоловікові Петрові.
А хай лікті кусають.
Механік Андріан був неймовірно гарний собою, так світився харизмою.
А яким господарем виявився!
Поступово, живучи з ним, Оксана відтала душею і викинула з голови невірного Петра.
Так і почався новий виток життя Оксани.
Жінка розчинилася у другому чоловікові. Вона балувала його смачною їжею, увагою та доглядом.
— Коханий, — стояла зазвичай вона з тацею в руках з раннього ранку, коли він прокидався. — Я вичавила тобі з моркви сік і посмажила яйця як ти любиш.
Андріан лише кліпав очима:
— Та я лише прокинувся. Ще й не вмивався. Як їсти?
— Спочатку з’їж сніданок, а потім і водою теплою з чайника тобі руки поллю, і подам випрасувану сорочку, — усміхалась дружина.
Андріан гордо ходив селом: сорочка на ньому завжди білосніжна, накрохмалена, комірець аж колом стоїть. Штани з стрілочками, завжди ідеальні, черевики начищені на сонці блищать.
Та й сам весь поголений, мружиться та посміюється, ще гарнішим і цікавішим став.
Таким його і помітила сусідка Роза.
Про те, що й другий чоловік підпав під чари сусідки, Оксана не здогадувалася.
Звично собі носилася з роботи додому, то вона стояла біля плити, то з праскою в руках, нагладжувала одяг чоловіка.
Ніколи їй було розглядати як змінюється і холоне до неї Андріан.
Роботи в домі непочатий край, тут не до споглядання.
А Роза, так, Роза була гарна настільки, що мала право жити зухвало, безпардонно чаруючи чужих чоловіків.
Мабуть, виною тому були її очі, що по-лисячи привабливо поглядали з-під густого чубчика.
Або можливо, родимка над кирпатою губою.
Словом, була Роза видна, струнка і манка.
Куди вже до неї простакуватій Оксані.
А тут якраз Роза подала на розлучення після того, як Петро зліг після хвороби.
— Ти уникаєш мене, Андріане? — ахнула Оксана, переводячи погляд на Розу, що виднілася біля паркану.
Андріан уникав нагоди дивитися в очі дружини і промимрив:
— Ну, загалом, так. Сама в тому винна, подивися на себе. Сина мені так і не народила, фігурою не вдалася, оку зачепитися нема за що. Ось дивлюся я на тебе і дивуюся, що я в тобі знайшов такого? Не інакше, як приворожила мене. Але не на того напала! Бабця моя, добра душа, відмолила мене.
— Що ти таке кажеш, Андріане, — злякалася Оксана. — Ти ж сам почав за мною упадати.
— Та не міг я! — сплеснув руками той, очі якого змушували Оксану світитися щастям.
— Не міг я при здоровому глузді сотворити таку дурницю! Кажу ж, відьма ти. Добре хоч вчасно отямився!
Чоловік скидав у модну новеньку валізу, яку купила йому нещодавно Оксана, речі.
Сорочки, штани, в яких він любив красуватися, і які придбала йому любляча дружина.
Зібрав усе і потягнув скоріше валізу до воріт.
Оксана розплакалася від того, що відбувається.
– Андріане! Любий, не кидай мене, Христа ради прошу!
Вона побігла слідом, потім ухопилася ними за чемодан, притулилася до нього, заплющивши очі і вигукнула:
— Залишся!
Андріан спробував струсити жінку з валізки.
– Оксано!
Андріан смикнув ручку багажу і та відірвалася, через що Оксана гепнулася прямо в калюжу, але продовжуючи вперто стискати в руках валізу.
Андріан зупинився і став, задумливо почесав потилицю. Хотів забрати Оксанині руки, але раптом помітив, що черевик його забруднився болотом і передумав.
Йому не хотілося залишати валізу.
Розочка стояла біля воріт, а тоді посміхнулася і знизала плечиком і пішла до свого будинку.
Андріан подивився їй услід.
А потім сів біля Оксани, зітхнув і почав розчіплювати пальчики дружини.
– Оксаночко. Відпусти мене, дуже я вдячний тобі за рік життя, але зрозумій. Я був одружений п’ять разів! Тож для мене шлюб нічого не означає! Вибач, але я ніколи не відчував до тебе кохання. Ти була для мене лише перевалочним пунктом, наївненька. Я від’ївся в тебе, відпочив після попереднього розлучення… І дозрів для почуттів. Скільки жінок я ще можу ощасливити, люба! А ти ведеш себе ось так дивно.
– Андріане! — благала Оксана, визирнувши з-під валізки, яку нарешті випустила з рук. – Я ж кохаю тебе!
Андріан усміхнувся їй наостанок, блиснувши білосніжними зубами, підморгнув і підхопивши валізу, кинувся навтьоки.
Оксана довго плакала, лежачи на землі прямо в калюжі, що розповзлася після вчорашньої грози.
— Земле матінко, — плакала вона, — як мені бути?
Оксана була настільки доброю жінкою, що не стала чинити перешкод для закоханих.
Не почала вона і з сусідкою Розою розбиратися.
– Та до чого тут Роза, якщо чоловіки мені трапляються погані, – зітхала вона. — Не буду більше заміж виходити, не вірю, пусте все.
Потекли будні, пофарбовані для Оксани у сірий колір.
Зважившись, жінка поїхала до міста, там знайшла дитбудинок і почала оформляти папери для опіки над однією з дівчаток-сиріт.
…Року не минуло, як і другий чоловік сусідки Розочки сильно занедужав.
Андріан раптом відчув себе погано, почав обстежуватись, вердикт був невтішним для нього.
Виявилося, що його ноги, які зрідка турбували по молодості, здали.
Недуга потихеньку сковувала чоловіка, не даючи працювати та виконувати навіть домашні справи.
Прописали препарати, натирання, але недуга швидко прогресувала і в якийсь момент стало зрозуміло, що подальше життя Андріана передбачає постійні стаціонари.
Красуня Роза не стала довго терпіти в домі вічно зігнутого чоловіка і швиденько виставила його за двері.
На жаль, Андріан надто пізно зрозумів, що пов’язав життя з жінкою, для якої почуття чи мораль – порожній звук.
Оксана зібралася з донькою в магазин, вклала їй волосся, одягла гарну сукню, яку ретельно випрасувала праскою.
— Ти в мене, Поліночко, справжня красуня, — усміхнулася вона, задоволена виглядом дівчинки.
Восьмирічна Поліна усміхнулася їй.
Коли Оксана забирала дівчинку з притулку, та ходила абияк, ніжки погано слухалися малу.
Але Оксана так вірила в неї, оточила такою турботою та любов’ю, що буквально поставила на ноги.
Тепер Полінка мало чим відрізнялася від однолітків. Хіба що була надмірно напружена, коли сильно хвилювалася.
— Я люблю тебе, мамо, — прошепотіла вона.
— І я тебе люблю, дуже сильно.
Мама з донькою вийшли на ґанок. І поки Оксана закривала двері на замок, Поліна смикнула її за рукав.
— Мамо, там якийсь дядько прийшов.
Оксана обернулася і побачила біля хвіртки Петра.
Той стояв, усміхався до неї, дивився сумними очима.
— От і побачились, Оксаночко.
Оксана відвела очі.
Почуттів до першого чоловіка вона давно не відчувала, їй навіть нема про що з ним говорити.
— Доброго дня, Петре. Чула, що тебе виписали.
— Так і є, — втомлено кивнув Петро. — ледве видерся. А ти бачу, так і живеш одна.
— Не одна, а з донькою, — сказала Оксана. — Рада була тебе бачити, але нам треба йти.
Коли Оксана проходила повз Петра, той схопив її за руку і потяг до себе:
— Оксаночко, вибач мені за те, що був бовдуром. Так безглуздо повівся на підступи сусідки і втратив тебе. Я дуже хочу все повернути. Я чекатиму на тебе тут, поки не пробачиш.
Оксана висмикнула руку і подивилася холодно:
— Хоч скільки чекай, ти мені давно став байдужим, Петре. Я ніколи тебе не прийму, так що не марнуй часу, йди.
Петро посміхнувся, подивившись услід жінці і вигукнув:
— Ну, це ми ще подивимося!
Він сів на лавочку, що стояла біля Оксаниного будинку і сидів, похитуючи ногою.
Він сидів так хвилин п’ять, доки його не окрикнув голос:
– Агов ти, а ну пішов геть!
Спираючись на тростину, до хати нісся Андріан.
Він сильно змінився останнім часом, зсунувся, постарів, виглядав неважливо.
Накульгуючи він підійшов до лавки і теж сів.
— Оксано моя жінка, — нахилившись, заявив він. — Я провчу тебе тростиною, якщо не підеш!
Петро вовком глянув на чоловіка:
— Тільки не чіпай. Мене хвилювати не можна.
— І тому прибіг до Оксани, згадав її прасовані простирадла та борщі? – сварливо промовив Андріан. — Я знаю, що ти був її першим чоловіком, а я другим. Скільки ти негараздів їй приніс! Але тепер все, я її образити не дам! Я зубами своє щастя поряд з Оксаною вигризатиму, так що відступися!
– Ось тобі! — раптом скрутив дулю Петро. Зловчившись, він скочив на ноги і відібравши в Адріана тростину, побіг з нею вздовж паркану.
— Ану поверни! – вигукнув Андріан.
Він спробував підвестися з лави, але не зміг.
Андріан з сумом подивився на будинок, де колись жив разом із Оксаною. Та приносила йому їжу в ліжко, доглядала краще за всяку доглядальницю, як же йому було добре.
І як хотілося повернутися назад у цей острівець тепла та кохання.
Повернувшись додому, Оксана визирнула з вікна.
Помітивши двох чоловіків, що обліпили її лавку біля будинку, похитала головою і сердито закрила шторки.
— Мамо, чому вони тут сидять? – Запитала Поліна.
Дівчинка тримала в руках чашку з вимитою стиглою вишнею і їла її.
— Та хочуть до хати залізти, — безтурботно відповіла Оксана.
— Як сірий вовк?
— Ну, так. Хочуть лежати на моєму ліжку, і їсти солодко. Лише я їх не пущу. Потрібно було цінувати добро, коли я просила. Нащо вони мені тепер? Бо потребують догляду?
