Донька спала на моєму плечі, а я ніяк не могла заснути, хоч знала, що треба, бо дорога з Італії до України довга. Треба виспатися в дорозі аби вдома бути бадьорим і щасливим, усміхатися і всім своїм видом показувати, як у мене все добре.
А потім вночі розказати мамі, що не хочу більше їхати до свого італійця, бо він став просто нестерпним, що хочу бути тут, вдома. А мама скаже, що ще треба в хаті зробити ремонт і на які гроші?
Все сталося приблизно так, як я й надіялася, мама сплеснула руками і заявила, що всі чоловіки одинакові.
– Всі такі, то спочатку добрі та бігають за тобою, а далі ти вже їм не потрібна, лиш маєш їм догоджати. Їдь, бо дитині треба тата та й хто хату до ладу доведе? Ми лише двоє…
Я вийшла в нічну прохолоду. Все життя «треба» і «дай», а хто ж мені хоч крихту дасть?
Скоро тридцять п’ять, а таке враження, що я й не жила, окрім тих перших років, коли Емілія була зовсім маленька.
І, звичайно, коли зустрічалася з Дмитром. Так вірила, що ми будемо завжди разом, що він буде мене підтримувати і допомагати, але ні, батьки його чомусь вирішили, що я хочу їхніх статків, їхніх городів і грошей.
Кому це зараз потрібно? В світі такого вже нема, мені аж смішно стало, що в Італії найгірший фермер в рази менше працює, як наші «газди», а більше має. Має краще здоров’я та кращу їжу і відпочинок. Там треба тяжко працювати, але можна й відпочити, як людина. А тут що?
Коли Дмитрова матір мене перестріла посеред вулиці та почала на всі голоси чехвостити, я зрозуміла, що життя нам з ним не буде. Як би ми далеко від дому не поїхали. Але завжди буде той якір, який триматиме Дмитра – і це материне невдоволення.
Я тоді чекала його вдома, вірила, що він прийде і таки скаже – поїхали світ за очі, але разом.
Не прийшов.
Я тоді зібрала сумки і поїхала за кордон, на прощання сказавши матері, що ми й обоє собі статків заробимо, ще в черзі будуть женихи стояти.
Перші роки так тяжко працювала, що не мала часу й пообідати, а на вечерю сили.
Але вивчила мову і вже змогла знайти легшу роботу і одразу стала краще харчуватися і краще виглядати.
Нечистий надніс на мене того Хорхе, бо інакше не скажеш. Просто проходу мені не давав та квітами засипав – о і закралася думка: «А чого б і ні? Я одружена чи що?».
А далі незчулася, як вже й при надії була і ми почали разом жити. Все було ніби нічого, але він не розумів, чому я висилаю такі великі суми додому:
– Ви всі такі, тут нічого не вкладаєте, а все додому віддаєте, а потім ще й від нас вимагатимете грошей на дітей.
Я не могла пояснити, що дім вже зведено, але треба ще й всередині все до ладу довести. Що моя мама має жити в гарному будинку з великим квітником перед вікнами.
Напевно, кожна сім’я таке проходить, але не кожна втримується. Наша не втрималася і я вирішила, що вже не хочу так жити. Просто не маю сили.
А знаєте, що найсмішніше? Поки моя хата зростала, то Дмитрова хилилася і занепадала. Попродали вони господарку, бо не мають змоги то все обробити, а Дмитро більше шукає біленьку, ніж жінку.
Рада б його мати хоч якусь вже невістку мати, та хто ж піде за такого?
І я не хочу вже його, навіть, якби та падала на коліна та просила змилуватися.
Зайшла в свою хату – все вже поштукатурено, головне розетки поробити з включателями та підлогу поставити.
І це зроблю, головне, що я вже знаю, чого вартую і ніхто мені носа не втре.
Фото Ярослава Романюка.
