fbpx
Історії з життя
Коли донька закінчила інститут рік тому, ми сподівалися, що вона або на роботу піде, або надумає матір’ю стати. Але ні, почалися якісь подорожі: то автостоп, то туризм в наметах. Потім, правда, обоє взялися за голову і майже рік працювали. Ми доньку самі влаштовували на гарне місце по блату, щоб поруч з домом. Але що діється тепер!

Вирішила написати сюди, так як вже який день місця собі не знаходимо – ні я, ні мій чоловік. Донька вийшла заміж, змінила свої погляди на життя і всі плани наші з моїм чоловіком впали. Не знаємо, як знайти слів, щоб напоумити нашу доню. Може хтось напише в коментарях мимохідь: «Змиріться, дочка ваша виросла, нехай робить, як хоче», але це не слова заспокоєння, хотілося б прочитати щось путнє – як утримати доньку поруч з собою. Вік у нас вже з чоловіком не той, щоб відпускати від себе свою найріднішу.

Наша квіточка дісталася нам дорого – в прямому і переносному сенсі. Я ніяк не могла стати матір’ю, довелося шукати порятунку у спеціалістів за великі гроші. Витрачали майже всі гроші, часом на їжу не вистачало, але була мета, щоб мати хоча б єдину дитину. І вийшло! Ми з чоловіком обоє плакали від щастя, коли наші сподівання підтвердилася. Я майже весь час лежала на збереженні. Диво сталося – у нас на руках з’явилася дівчинка. Чоловік отримував тоді не зовсім багато, але появою донечки він пішов на підробіток і вичавлював із себе всі соки, щоб майбутнє нашої малої було райдужним. Економили на собі, але у доньки було все: дорогі гуртки в будинку творчості, комп’ютер на перший клас (між іншим, тоді це було дуже круто), гарний одяг. Та й я на роботу вийшла, щоб донька собі ні в чому не відмовляла.

Практично відразу, як тільки донька з’явилася, ми купували долари, коли тільки була така можливість, і збирали ці гроші в банку. Було вирішено до 18-річчя купити їй квартиру: це ж яке щастя для молодих людей жити окремо! Але все ж було вирішено взяти їй квартиру поруч з нами. Якраз біля нашого будинку було будівництво, ми вклалися в пайове будівництво і отримали ключики, коли доньці було ще 17 років. І ось на повноліття ми поклали ці ключики на тарілочку з блакитною облямівкою і вручили їй: так і було задумано! Вона була щасливою! Але спочатку треба було довчитися, вона вибрала педагогічний інститут (факультет іноземних мов), і ми були дуже цьому раді – ВНЗ теж поруч, нехай вчиться, а ми поки робили з чоловіком ремонт в її квартирі і робили в ній обстановку.

Усе! Коли вона тільки вселилася в цю квартиру, у неї відразу ж з’явився наречений. Спочатку він нас насторожив.. Але виявилося, що він простий романтик! Мати його в дитинстві кинула, він жив з батьком і мачухою, яка його особливо не шкодувала, став з 17 років поневірятися по орендованих квартирах, ні кола, ні двора. Але його мета – не великі гроші, а свобода в житті, як у хіпі. Ми навіть спочатку його пошкодували і на свої гроші справили весілля. З боку нареченого був тільки батько (бард з гітарою – він подарував молодим пісню зі сцени – ось і весь подарунок), і кілька друзів. А після весілля донька почала змінюватися. Почалися якісь розмови про те, що нудно отак прожити життя як ми – на одному місці, і думати тільки про хліб насущний. Ми з чоловіком ще злякалися – куди донька потрапила? Виявилося, що просто у її чоловіка світогляд такий!

Коли донька закінчила інститут рік тому, ми сподівалися, що вона або на роботу піде, або надумає матір’ю стати. Але ні, почалися якісь подорожі: то автостоп, то туризм в наметах. Потім, правда, обоє взялися за голову і майже рік працювали. Ми доньку самі влаштовували на гарне місце по блату, щоб поруч з домом. Але що діється тепер! Зять втовкмачив у голову доньки, що жити в нашому місті – туга! Пора перебиратися у передмістя до його друга, а там вже думати про переїзд за кордон – в Європу чи Америку, тому що наша країна не придатна для щасливого проживання! Тобто кинути все – нас, квартиру, роботу і погнати незрозуміло куди?! Я в сльози, вмовляю доньку залишитися, кинути цього хіпі, або жити з ним – але тут, ми допомагати з батьком будемо, чим можемо, але дочка нічого й чути не хоче. Навіть квартира її не тримає – мовляв, можете здавати, продавати, як хочете, а ми своїми силами життя почнемо.

Я думала, це порожні слова. Але донька збирає речі і подала заяву на звільнення з роботи! Зідзвонюються з другом з передмістя, там їх вже чекають, робота є, орендована квартира теж! Та як так – що тепер ми з донькою тільки по відеозв’язку будемо спілкуватися ?! А як ми онуків побачимо, якщо вони ще й за кордон рвонуть? Все, що ми робили для доньки – все прахом пішло. Навіть квартирою і всіма благами її не втримати! Як нам вчинити, що доньці сказати, щоб вона нас не кидала? Допоможіть порадою, будь ласка!

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook