Коли ми зайшли у квартиру із квітами і подарунком, запала тиша. Мама намагалась, щось говорити, заповнити ту незручність, яка витала в повітрі, але у неї виходило не надто добре. Сестра ж демонстративно підвелась і повз нас вийшла у двері. “Серйозно? після всього того, що ви наробили, вам ще вистачає совісті приходити на сімейні свята?”.
Мелеться і перетирається ця вся ситуація у нашій сім’ї уже понад місяць. У всіх якось так виходить, що саме я на всій вині, навіть чоловік і той говорить, що напевне ми поспішили і зробити повинні були інакше якось, бо вийшло незручно. Однак, я втямити ніяк не можу, а чого повинно було бути не так як вийшло?
Ми з чоловіком уже вісім років як доглядали стареньку одиноку сусідку – бабусю Ніну. Жінкою вона була зі складним характером, полюбляла влаштовувати сцени і не раз ми потерпали від її витівок. Кілька разів відмовлялись уже від того, аби коло неї ходити, але все одно повертались, адже документально ми оформили все, тож мусили хотіли того, чи ні.
Увесь цей час ми складали гроші на власне житло, жили ж у сімейному гуртожитку. Тут у нас і діти з’явились. тут вони і до школи пішли. Звісно, одна кімната на чотирьох, то складно, але виходили з того, що мали і кожну зайву копійку відкладали. на місці не сиділи. постійно шукали варіантів заробітку і підробітку більшого. Якщо знаходили роботу, де хоч на двісті гривень більше платили – переходили туди, адже мали ціль – власне житло.
За вісім років ми таки гарну суму відклали, зважились на те, аби узяти однокімнатну квартиру у кредит. Однак, переїздити туди не стали, адже порахували, що нам буде вигідніше квартиру здати і тими грошима виплачувати кредит. Отже. ніби як ми житло вже й мали, але лишились де й були – у гуртожитку.
А три місяці тому не стало нашої підопічної – бабусі ніни. останні місяці я практично біля неї жила, адже їй геть зле було. Мусили у борги великі зайти, адже її пенсія не покривала усіх витрат на необхідне в її стані. Так, ми її рятували. як могли, адже яка б не була, але стала нам рідною і дорогою. Коли відспівували стареньку, ми щиро плакали, адже попри все, вона прожила достойне, непросте життя і у вічність відходила частинка наша також.
Після бабусі Ніни нам у спадок перейшла двокімнатна квартира і старенька дача у невеликому селі десь під столицею. Ми поїхали поглянути і побачили невеликий. але добротний будиночок і десять соток землі. Звісно, нині там усе запущено, навіть вікна і ті вийнято, але руки у нас обох є. тож вирішили ми, що доведемо усе до толку і матимемо куди їздити влітку.
Сіли з чоловіком, поговорили і дійшли згоди: житимемо у квартирі бабусі Ніни, свою кімнату здамо в оренду, хай буде, адже у нас діти ростуть. Отримані кошти вкладемо в ремонт квартири у якій будемо жити, адже там усе хоч і добротне, але вже старше від нас обох.
Все у нас склалось гарно, розпланували. почали речі перевозити, аж тут сестра моя прийшла до нас на гостину. Посиділи. побалакали, але ж бачу, що їй щось треба, лиш ніяк зважитись не може сказати. Я прямо запитала а вона скоромовкою і видає:
— Ви ж зі своєї квартири з’їжджаєте, так? Вона вам більше без потреби, правильно? То віддай мені її. Я вже жити біля свекрухи сил не маю ніяких, проходу мені не дає. Нас поки двоє. Ми у тій кімнаті житимемо і гроші збиратимемо як і ви на власну квартиру. Он, як тобі пощастило, виходить, що у тебе дві квартири і кімната є у столиці.
Чесно кажучи. я була трішки здивована такими словами сестри. ми вже домовились із людьми, які заїдуть одразу після того, як ми виїдемо із кімнати, а тут “пусти пожити”.
Я все, як було сестрі пояснила і описала. Сказала, що нам нині гроші дуже потрібні, адже маємо повернути борги, що залишились після того, як бабусю доглядали, та й ремонт попереду.
— Якщо хочеш, давай ви заїдете у ту кімнату, я й оренду на тисячу знизити вам згодна.
Сестра зі сльозами на очах вилетіла з квартири, сказала, що не очікувала від мене такого. майже одразу і мама мені зателефонувала, та теж не розуміє. чого я не піду сестрі на зустріч:
— Доню, я взагалі думала, що ти ту кімнату нещасну, сестрі подаруєш. У тебе дві квартири. Дві! А вона щодня таке терпіти повинна? Скільки тобі ще усього із неба повинно впасти, аби ти не тільки свої потреби бачити почала?
Тепер сестра мене уникає, а мама дивиться так, ніби я чимось перед нею завинила. навіть чоловік і той говорить. що ми повинні були якось і справді вчинити не так, як уже зроблено.
От тільки я ніяк зрозуміти не можу: у чім моя вина?
Скажіть, невже так важко мене зрозуміти? Хіба я запропонувала не хороший варіант сестрі своїй? Повинна була даремно віддати тільки тому, що вона моя сестра?
От ви б, як вчинили на моєму місці? Хіба не так, як я?
Головна картинка ілюстративна.
