Що ж, за роки життя з Богданом я зрозуміла, що свекруха мене за свою не сприймає і ніколи не сприйме. Ще на самих початках я намагалася якось налагодити стосунки, але жінка була категорична – вона має доньку і більше їй нікого не треба.
Вперше вона трохи зм’якла, коли надумала купити дачу. Тут нічого не було дивного, адже донька ставала на порі і треба було їй залишити квартиру, а самим десь діватися.
Тоді вона прийшла до нас і почала щебетати, як би то було добре, якби ми купили дачу.
– Ви трохи б дали грошей і я ми трохи і була б спільна дача. Городину б вирощували. Дітки б ваші були на свіжому повітрі. Що скажете?
Я дуже втішилася, адже вперше свекруха прийшла до нас така, рідна, радиться. У нас був запас в грошах, бо моя мама на той час вже працювала в Італії і ми дали гроші на дачу.
Богдан там з батьком ввесь час щось лагодили та ремонтували, косили і копали, а свекруха тим всім командувала.
Коли ж настало довгоочікуване літо і наші діти б мали там бавитися, але виявилося, що діти надто малі, а більше кімнат для ночівлі нема.
– Як зробить Богдан другий поверх, щоб там гості спали, тоді й приїздіть з дітьми.
Відтоді моєї ноги там не було, я вважалася ошуканою, адже могла ті гроші, що мама мені передавала, спокійно витратити на себе.
Чоловік ще вірив, що як він зробить другий поверх на горищі, то ми зможемо там бути. Наївний, там жила його сестра з чоловіком, а не ми.
Йшов час, діти підросли і мама моя надумала вертатися з Італії додому. Ми порадилися, що можемо купити на складку добротний будинок з гарним ремонтом. Так і вчинили.
На той момент, що я розповідаю, дача без чоловічої руки, а Богдан вже там нічого не ремонтував, стала геть благенькою і жити там взимку було доволі дорого, бо газом треба було палити цілодобово.
Ми казали Богдановим батькам, що купили будинок і вони тим зацікавилися та наполягли на новосіллі. Я цього не дуже хотіла, адже це лише зайві клопоти, але мама моя підхопила ідею.
– А коли ми ще зі сватами посилимо? Клич.
Прийшлося і сестру Богдана Валю покликати з чоловіком та дітьми. І от всі вони приїхали, оглянули будинок і були вражені тим, як він добре збудований та утеплений.
Свекруха стояла на подвір’ї і оглядала всю обору, а тоді й каже Богданові:
– То ти будеш своїх батьків тримати в тій благенькій дачі. А для тещі купив отаку гарну хату? То теща тебе на світ привела чи в люди тебе вивела? Я тебе питаю?
– Мамо, – каже Богдан, – Теща на цю хату дала більшу частину грошей.
– І що? Ти теж давав, то я маю тут право жити, а не мерзнути в тій халупі!
Ніякого свята не вийшло, бо свекруху неможливо було спинити. Мама сказала, що вона нікуди не піде зі своєї хати, тим більше, що по документах, вона на ній. Свекруха й так все життя намагалася за чийсь рахунок покращити своє становище і тепер знову за своє взялася.
Звичайно, що я їй нагадала і ті гроші, які ми витратили на покупку дачі і на ремонти, в надії, що зможемо там відпочивати, а в результаті там і дня не пробули, бо ввесь час там як не донька її жила, то ще якась була причина, лиш би мені з дітьми там не бути.
А тепер вона пожинає наслідки своїх вчинків і моя мама не планує поступатися, хоч в нашій хаті купа місця.
Так їй треба, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
