Микола Анатолійович піднявся з ліжка. Він ніяк не міг заснути. Дружина міцно спала, втиснувшись в подушку. Чоловік тихенько зайшов на кухню. Присів на табуретку.
Старий спанієль Барко, зачувши господаря, піднявся з лежанки і пришкандибав до нього. Він уткнувся мокрим носом чоловікові в коліна. Микола Анатолійович погладив голову собаки і зітхнув.
— Щось не спиться, — звернувся він до собаки, — Може підемо, прогуляємося?
Барко нагострив вуха і радісно завиляв хвостом.
Ніч була тепла і тиха. Безлюдні доріжки парку були наповнені жовтим, штучним світлом. Микола
Анатолійович спустив Барко з повідка, а сам присів на лавку. Собака трохи побродив біля кущів і повернувся до господаря. Сів біля нього, зазирнув йому у очі.
— Набігався? — Микола Анатолійович легенько поплескав Барко. — Старієш, брате, раніше тебе не можливо було наздогнати. Пам’ятаєш, як на качок ходили? Всі мені заздрили. Я теж не молодію.
Собака зітхнув і поклав голову на коліна господаря.
— Щось я дуже хвилююся. Донечка Оля виходить заміж. Через два дні весілля. Хлопець мені подобається, хороший. Батьки у нього правильні. Сім’я міцна. Але розумієш, якось вона так швидко виросла. Була маленькою, маленькою, а тут раз і наречена.
Барко зітхнув.
— Пам’ятаєш, тобі ще року не було, як вона пофарбувала тебе якоюсь фарбою для волосся. Ти бігав весь червоний. Я її тоді на тиждень залишив без інтернету і телевізора,. Смішно було.
Пес відвернувся. Нагострив вуха. Потім радісно заскавчав і замахав хвостом.
— Ось ви де, — Оля підійшла до батька і присіла поруч, — Я почула, що ви вийшли, побігла за вами. Не спиться?
— Не спиться. Вирішив собаку вигуляти. Хвилююся сильно. Заміжжя — справа серйозна. Всілякі думки в голову лізуть. — Микола Анатолійович обійняв і притиснув до себе доньку. — Виросла. А раптом він почне ображати тебе, коли мене не буде поруч.
— Та не буде він мене ображати, — засміялася Оля, — Він кохає мене.
— А ти його кохаєш?
— Дуже, татку. Я щаслива. Чесно, я не обманюю. От заміж вийду, онуків тобі подарую. Будеш з ними на риболовлю ходити. Вчитимеш їх читати. Пам’ятаєш, як мене вчив?
— Ти не хотіла вчитися, — засяяв Микола Анатолійович, — Книжки сховаєш, а потім очима кліпаєш і плечима знизуєш. Хитрунка. Я тоді й придумав історію про дівчинку, яка не хотіла вчитися і у неї все не виходило, її злий чарівник зачарував. Пам’ятаєш як все закінчилося?
— Пам’ятаю, я злякалася і подіставала всі книжки. Думала, якщо не навчуся читати чарівник і мене зачарує.
— Оля посміхнулася. — А, пам’ятаєш, як ти мене з випускного зустрічав? Стояв біля під’їзду. Замерз весь.
— Так я там всю ніч простояв. Хотів піти пошукати, та мама не дозволила. Казала, не хвилюйся, дітей багато. А як не хвилюватися? Маленька ще.
— Я пам’ятаю, що коли я занедужала, ми з тобою грали в приставку, і забули про каструлю, яка була на плиті. Вона згоріла повністю. Ми помітили, коли сморід і дим вже поширився по всій квартирі, — засміялася Оля,
— Мама прийшла з роботи і нам так тоді від неї влетіло.
— А коли тобі перші туфлі купували на підборах, — згадав Микола Анатолійович, — ти вибрала найдорожчі. Я дивлюся на ціну, а грошей не вистачає. А ти схопила їх, притиснула до себе, очі щасливі, сяючі. Я тоді кредитною карткою розплатився. А потім покривав борг добрих чотири місяці, боявся, що твоя мати дізнається.
Барко піднявся, потягнувся і позіхнув.
— Татусю, ходімо додому. Пізно вже. Тобі треба виспатись. Завтра буде важкий день. Батьки нареченого приїдуть. — Оля поцілувала батька в щоку. — Я дуже тебе люблю, татку. Не хвилюйся, все буде добре.
— Не хвилюйся, — пробурчав Микола Анатолійович, — Як не хвилюватися, якщо дитина несподівано виросла.
Він важко зітхнув, підвівся з лави, обійняв доньку.
— Йдемо додому. Ти права. Треба виспатися. — Микола Анатолійович трохи подумав, — Ти тільки знай, щоб не трапилося, ми з мамою завжди будемо на твоєму боці. Якщо тобі потрібна буде якась допомога, порада чи гроші, то ти відразу звертайся до нас. Допоможемо.
— Я знаю, татку. А ти обіцяй мені, не хворіти і дуже довго жити. Домовились?
— Домовились, — посміхнувся Микола Анатолійович.
Фото ілюстративне.