Коли він увійшов всі одразу зрозуміли – не місцевий. Дорогий костюм, краватка і шкіряний портфель. Чемно попросив нашу Варку. Та біла, мов стіна, йшла до нього. Чекала найгіршого.
Уяви, що тобі подарували квартиру і машину просто так. Віриш? Ні ?! Ось і не вірила до недавнього часу. У нашому кафе різні клієнти бувають, серед них і люди похилого, які самі вже готувати не можуть, але їсти хочеться, ось вони і ходять до нас. Все-таки наше кафе до бюджетних відноситься.
Був серед постійних клієнтів дідусь – Валерій Геннадійович. Кожен день приходив, замовляв постійно одне і те ж – гречку з гуляшем і стакан компоту зі смородини. Завжди гречка і компот! А ще він постійно бурчав. Постійно чіплявся до їжі: то гречка солона, то холодна, то компот недостатньо солодкий, то мало гречки поклали, в минулий раз більше було. Щоразу він виливав все своє невдоволення на офіціантів.
Ось і недолюблювали ми дідуся і обслуговувати не хотіли. Але не Варя, вона постійно з ним про щось розмовляла, вислуховувала його капризи, посміхалася. Завжди. Вона просто пропускала повз вуха всі його криві вислови.
А одного дня той просто не прийшов. Нам це дивним здалося, але коли він вже 4 дні не приходив, це здалося підозрілим. Дідусь в похилому віці вже був – 87 років. Варя теж хвилювалася. Потім нам вирізку з газети принесла зі словами «Нема Валерія Геннадійовича більше» .
Нам всім навіть якось сумно стало, але більше всіх сумувала Варвара. Прив’язалася вона до нього. Але, як то кажуть, не буває лиха без добра.
Наступного тижня, як тільки кафе відкрилося, до нас зайшов хлопчина молоденький, в костюмі стильному.
По ньому відразу було видно – не місцевий. Місто у нас невелике, тому всі один одного знають. Я підійшла до нього прийняти замовлення, а він попросив Варвару. Та знітилась спочатку, почала перебирати, що могла не так зробити. Хлопчина лише посміхнувся і сказав, що він нотаріус і попросив вислухати його.
Виявилося, що Валерій Геннадійович заповів Варварочці будинок з ділянкою, квартиру і машину. А ще він записку їй залишив:
«У мене немає сім’ї з тих пір, як бабка пішла в інший світ. 15 років вже. Весь цей час єдиною рідною для мене людиною була ти, онучко. Тільки заради тебе, Варварочко, ходив у ваш заклад. Ти завжди мене вислуховувала, посміхалася і не звертала увагу на моє бурчання. Ти єдина з ким я розмовляв більше п’яти хвилин за останні п’ятнадцять років. Ти завжди рада була мене бачити живого і здорового. Спасибі тобі, донечко! »
Зараз вона вже у нас не працює. Квартиру здає, в дім жити переїхала. Молодець! Хоч раз добро людське знайшло гідну винагороду.
Автор невідомий.
