Коли зателефонувала до мене двоюрідна сестра і бадьорим голосом напросилась на гостину, я звісно ж погодилась. Для мене то мало б бути на день, можливо, на два. Минув місяць і я таки не витримала, запитала у гості як на довго вона до мене.
Все своє життя я прожила у батьківській хаті. Великий кам’яний дім збудований ще за царя, для якогось пана був нашим родинним гніздом ще від прадіда.
У цьому домі я виросла, тут виросла моя мама і всі мої тітоньки. Моя мама свого часу залишилась жити з чоловіком при батьках, так само і я. Дім належить мені повністю, частки тітоньок викупила ще моя мама, після того, як бабусі не стало, тож цю кам’яницю успадкують ще й онуки мої.
Росла я у великій компанії своїх сестер двоюрідних. У різний період до бабусі приїздили онуки, тож я хоч і була єдиною дитиною, але не відчувала самотності. Наші добрі стосунки збереглись і понині. Хоч у кожної своє власне життя, однак ми гарно спілкуємось і завжди виручаємо одна одну.
Коли Оленка, – одна із сестер моїх, напросилась на гостину, я не була проти. Вік у нас уже солідний, діти мої вже й самі дідусі і бабусі, тож бачимось ми не так часто із рідними. Я дуже зраділа гості, розмістила її у залі, ми багато гуляли містечком, розмовляли.
Я не запитувала коли Олена збирається додому, не зручно було. Спочатку думала, що вона на день, ну максимум два, але вона не поспішала нікуди їхати ні після першого тижня, ні після четвертого.
Зрешто, я таки не витримала і запитала у неї, коли ж вона додому збирається. У неї був дім власний, город, господарка. Все ж цілий місяць хтось за тим усім наглядав, чи не надто вона користується добротою тієї людини?
— Додому? – здивовано протягнула Олена, – Так я хату в оренду віддала, знаєш які нині ціни на житло під столицею. До жовтня місяця там люди житимуть, не хотіли вони з дітьми у таку спеку у місті залишатись. А мені за пів року така сума на картку прийшла, що на рік життя безбідного пенсіонерці вистачить, ще й дітям допоможу. А тобі все одно сумно самій, тож я вирішила, що нам удвох веселіше буде.
Я аж голову в плечі втягнула. Нічого собі гостя. Я тут її годую, пою, перу і прибираю, а вона свій дім в оренду віддала. Там гроші капають і тут курорт.
— А попередити, ти мене не хотіла? – питаю ледь стримуючи обурення, – Я не жалілась на самотність і компанію не кликала. У мене своє життя, свої клопоти. Чого ти вирішила, що можеш у мене жити, ще й без згоди моєї.
— Ой, давай тільки ти із себе не будеш господиню уявляти. Цей дім – родинне гніздо наше. Він такий твій. як і мій. Я теж тут виросла і не потерплю до себе такого ставлення.
Я попросила Олену зібрати речі і їхати додому, адже більше не можу її приймати. Вона таку сцену влаштувала, обдзвонила усіх рідних, мій телефон, аж почервонів від кількості дзвінків від обуреної рідні:
— Наталю, що ти собі думаєш, – лиють мені у вуха, – Ти не маєш права так робити, той дім наша батьківщина і з ним у нас у всіх багато чого пов’язано. Чого ти Олену женеш? Хіба вона не до рідної людини приїхала? Ти сама живеш у восьми кімнатах. Невже вона тобі там заважає, навпаки – веселіше удвох.
Відколи Олена поїхала зі мною ніхто не спілкується. Бачте, усіх вразила моя поведінка і те, що я буквально виставила сестру за двері.
А от мені не зрозуміла їхня позиція.
От скажіть, ви б як вчинили на моєму місці. Залишили б таку гостю?
28,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
