Він називав її Ластівкою. Інші чоловіки в селі кличуть своїх жінок на ім’я, хоч до заміжжя теж звали коханих пестливими йменнячками: сонечко, кицюня, золотце… Потім уже сердито – Надько, Валько, Санько. Рідше – Надю, Валю, Ксеню. А вона – Ластівка. Так, бува, забувшись, гукав, коли й люди до нього у справах заїжджали. Ті дивувалися тому дивному та крилатому імені. А може, заздрили, помічаючи у чоловікових очах тремтливі вогники, коли звертався до жінки, бо ж були вже не першої молодості, виростили й одружили дітей, хоч онуків іще не мали.
Вона звикла до «ластівки», до його небайдужості, та інколи довго роздивлялася себе у дзеркалі, коли нікого не було вдома, і не знаходила у собі нічого крилатого, таємничого. Дівчиною була тендітною, легкою: здавалося, от-от злетить у небо. Їй і снилося інколи, що вона відривається від землі, та пливе над нею.
За матеріалами – Уют.
Ті дивні невагомість і легкість давно вже зникли, звільнивши місце вічній утомі та досаді, яку намагалася приховувати від чоловіка і дітей.
Чого їй бракувало, й сама не знала. Дім – повна чаша, чоловік за гарною посадою її не забуває, діти здобули вищу освіту… Щоправда, замолоду вони вдвох важко працювали, щоб мати той достаток. Тримали дві корови, свинку, відгодовували та продавали на базарі поросяток.
А вона? Не було часу вмитися та причепуритися до ладу. Все бігом, бігом! Колись гарні рожеві руки огрубіли, засмагли, нігті на пальцях зазубрені, через них шовкові панчохи стрілки пускають, коли вдягається на роботу чи з чоловіком у гості. Завіски не робила, хоч і не стриглася. Бубликом те гарне шовковисте волосся скрутить, залізними шпильками скріпить – ото й увесь парад. Біля хазяйства та каструль – у біленькій ситцевій хустинці, до людей – простоволоса, з учительською «дулькою». Чоловік на те не звертав уваги – сам огрубів, черевце невеличке з’явилося, хоч через посаду часто в білій сорочці та краватці навіть удома обідав. Так вони й жили. І, здавалося, так буде до глибокої старості.
Лихо прийшло несподівано: занедужав чоловік. Та ще й проблема така, що нелегко від неї позбутися. Скільки ж вона їздила до нього, скільки грошей вивозила… Живність довелося продати. Хто б те доглядав та й навіщо? Добре, що трохи грошей на чорний день приховали – стали в нагоді. У дітей не просила – тільки-тільки на ноги зіп’ялися. Днювала й ночувала біля нього, ластівкою припадала до чоловіка, та не допомогло. Залишилася вдовою. Ще не дуже зістарилася, але в селі й молодші стають бабами: важка робота й чоловіча неувага старять швидше, ніж роки.
Минув рік у вдовиному нидінні, у гірких сльозах, що стирають рум’янці та вимережують тоненькі борозенки на лиці та в душі. Діти були далеко, заклопотані собою й роботою, не поспішали тішити її внуками, бо ще, як казали, хотіли пожити для себе. Лише син, придивившись якось до матері, зауважив:
– Ви б, мамо, поїхали до санаторію, щоб відпочити та розвіятись, а то після того, як батька не стало геть змарніли. Путівку я дістану.
Поїхала, бо ж не могла із собою нічого вдіяти: щотижня на горбик бігала, сиділа біля нього годинами, поки жаліслива сусідка-кума не приводила назад.
– Так і змалітись, Настуню, можна. Йому Царство Небесне, а нам жити треба. Ще ж внуків мусиш дочекатися та допомогти дітям виростити їх, – умовляла.
Вона ж і випровадила Настю у той санаторій: допомогла скупитися, відібрала речі, які ще чоловік подарував, не дозволила пакувати темний одяг. Хотіла ще й затягнути жінку перед поїздкою до місцевої перукарні, але та руками замахала:
– Куди мені рядитися?! Не звикла я бути стриженою. Хай уже так, по-простому, щоб у вічі не лізло. І гребеня отого з квітками не чіпляй – немолода вже я, щоб цяцьками втішатися!
У здравниці Настуні спочатку не сподобалося – не схожі ті люди на недужих. Усі яскраві, цвітасті, а причепливі – страх! Так і норовлять у душу залізти, усе випитують та розпитують. А жінки які балакучі! Тріщали б, як сороки, від ранку до вечора, якби не тиха година. І процедури, які їй прописали, здавалися надуманими і непотрібними, і столування-частування з обов’язковими балачками – нестерпним. Спробувала відсусідитися від набридливих курортниць, та куди там – вирішили взяти над нею шефство та привести до тями. Навіть кавалера підшукали – якогось сивого худорлявого дідка, що все намагався розказувати Насті історії зі свого життя. Ледве від нього відкараскалася, демонстративно не відповідаючи на запитання і не реагуючи на звертання. Сиділа, втупившись у книгу, а думками витала далеко-далеко, десь у хмарах. Здавалося, що вона легенька пташина, яка відбилася від зграї, і носить її вітер, неприкаяну, як пір’їну, поки не впаде на землю, прибита пилом.
Та раптом стало ніяково: відчула, що хтось із-за сусіднього столика пропікає поглядом. Подивилася б, так соромно. Тихенько підвелася та пішла до виходу. А за нею слідком чоловік. Уже надворі наздогнав і поруч пішов. Невисокий, худорлявий, охайно підстрижений, і сивина пасмами якось дивно – ніби хтось, граючись пензликом, густі розводи поклав. А взагалі симпатичний. Це вже Настуня, раптово зашарівшись, помітила.
Не знала, що йому сказати. Вилаяти? Не було за що. Про щось запитати? Та вона ж не з таких. А яка? Проста сільська жінка, на яку хтось у санаторії поклав око? «Ой і наївна ж ти, Настуню. А раптом це звичайнісінький злодій, що вирішив тебе, наївну…»
– Вибачте, – раптом перервав її хаотичні думки чоловік. – Не знаю, як до вас і підійти. Не бійтеся, я не злодій. Просто побачив самотню сумну жінку, і захотілося порозмовляти. Бачите, веселитися я не можу, і до жодної компанії пристати не хочеться. Така була в його голосі щирість і тривога, що Настуня одразу засоромилася своїх роздумів.
– То нічого, – промовила тихо. – Просто я ніколи ще не була в санаторіях, а з чужими людьми мені важко сходитися. Тільки не думаю, що вам буде цікаво зі мною розмовляти. Я із села.
– От і добре, – зрадів чоловік. – Я також сільський. Тільки моє село надзвичайно велике, тепер воно районний центр. Але і сад, і город, і навіть кури є. Більше нічого не тримаю, немає потреби.
– Сюди відпочити приїхали чи лікуватися? – вихопилося раптом у Настуні.
«Ото надумала таке запитувати! – картала себе. – Повірить, що мені й справді цікаво. І про що у таких ситуаціях розмовляють?»
– Та ні перше, ні друге, – якось раптово потьмянів чоловік, а дивна сивина одразу недобре хитнулася перед жінкою. – Хай колись, може, потім… А посидьмо на отій лавочці.
– Вам погано? – захвилювалася Настуня, помітивши, як чоловік зблід. – Може, лікаря викликати?
– Ні, не хвилюйтеся. Мине. Просто посидимо, порозмовляємо… І познайомимося.
У неї не було сили заперечувати, та й не хотілося. Здавалося, зустріла давнього знайомого чи однокласника, з яким можна та й потрібно трохи поспілкуватися, згадати минуле, сходити у кіно… Як колись.
«Ти ще згадай про знайоме з різних таких описаних історій: «здавалось їй, що вона знає його вічність» чи «рідний погляд був знайомий до болю», – спробувала мовчки поглузувати із себе, проте обережно сіла біля нього.
– Просто посидимо, – тихенько сказав чоловік, заплющивши очі, і взяв Настуню за руку. Вона була холодна й волога, і жінка зрозуміла, що йому справді погано. А вона собі навигадувала казна-чого! Ну не може без журнальних оповідочок, які, щоб забути своє нещастя, читала останнім часом доволі часто. Журналів їй навезла донька.
– Читай, – сказала. – У людей теж усякого вистачає.
– От уже мені легше, – сказав незнайомець, розплющуючи очі й забираючи у неї руку. – Дякую, що не злякалися. А тепер нумо знайомитися. Здається мені, що ми обоє самотні й нам не завадило б підтримувати одне одного бодай тепер, поки ми в санаторії. Усе-таки, погодьтеся, двоє невеселих людей можуть швидше порозумітися, ніж щасливчики.
Так вони й познайомилися. Легко і без фальші. Настуня розповіла Павлові (так звали чоловіка) про втрату. Він повідав, що і в його житті сталося щось подібне, але подробиці не поспішав розказувати. Вона не допитувалася. Навіщо? Їм було спокійно і затишно разом. Павло не казав їй про свою симпатію, не залицявся до неї. Настуня подумки дякувала йому, адже не була готова до нових стосунків.
За декілька днів розпрощалися. Спокійно, по-дружньому.
Так їй здавалося, так хотілося. Та коли приїхала додому і зайшла у порожню холодну хату, не роздягаючись, упала на ліжко й довго-довго плакала. Не хотіла визнати, що розчарувалася, але внутрішній голос нашіптував про те, що могло бути й не сталося.
«Курортного роману, бач, забажалося, – брала на кпини сама себе, помаленьку оговтуючись. – А чоловікові просто людина потрібна була, щоб виплакати неспокій. І в санаторій, звісно ж, утік від нагадувань. А я, як сміла про своє забути? Знали б діти! Ні, більше ніяких санаторіїв, розваг, журналів. Лише робота, важка, постійна, щоб з ніг валила…»
А за два тижні приїхав він. Нічого не пояснював, тільки пильно подивився у вічі й тихо сказав:
– Збирай речі. Досить уже сумувати нам обом. Треба жити.
Не сказав, що кохає, що думав про неї. І добре. Бо ж ніякими словами не вимовиш того, що було в серці двох немолодих – чи ж немолодих? – нещасливих людей.
Тепер вони разом. Діти, хоч як дивно, не особливо здивувалися й не образилися.
– Ти, мамо, – сказала якось донька, приїхавши в гості. – Так гарно й модно зодягнена. Та й дядько, дивлюся, пилинки з тебе здмухує. Тата він, звісно, нам не замінить, але тільки б ти була щаслива.
І вона щаслива. Уже двох онуків подарували діти. Знайшла неважку роботу в тому селищі. І чоловік кохає… Кохає!
Інколи Настуні здається, що вона таки стала ластівкою: щось у ній легке, дівоче… Так би й полетіла… А він її, буває, на руках носить хатою, очі цілує, Серденьком і Голубонькою називає.
А вона – ластівка. Тільки ж ніколи про це йому не скаже.
Автор – Валентина Розуменко.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
