fbpx
Історії з життя
Люба прокинулася, ніби штовхнув хтось. Подивилася на будильник – перша година ночі.- Ну що, що? Що тобі, Любо, не спиться? – запитала вона себе. – Адже все добре. У квартирі тиша, сусіди теж сплять. Що мене розбудило?

Кошеня! Хай йому грець. Йшла ввечері з магазину, а на лавці кошеня сиділо.

Якби не пищало, вона б і уваги не звернула. Але воно так проникливо і жалібно кликало на допомогу, що не помітити його було важко. Кошеня абсолютно звичайне, руде. Хтось посадив його на цю лавку, саме так високо НЕ залізло б. Люба пройшла повз.

– Підбере хтось, світ не без добрих людей, – вирішила вона. Не хочу більше плакати і сумувати. Занадто це все складно – втрачати своїх маленьких улюбленців. Три місяці тому не стало кота Матвія. П’ятнадцять років назад, коли ще в дев’ятому класі вчилася, Люба підібрала його кошеням на вулиці і всі ці роки вони були нерозлучні. Тільки-тільки стала стихати згадка про втрату. Тому серце на замок і повз. І ось тепер вона, о першій годині ночі, лежить і задається питанням: – Забрали чи ні? Щось на душі неспокійно. Люба закрила очі, намагаючись знову заснути, але сну не було.

– Я тільки подивлюся і заспокоюся, – сказала вона собі, одягаючи спортивний костюм і куртку, – напевно кошеня хтось забрав.

Під ногами хлюпало, накрапав дрібний дощ. На дворі жовтень. Незатишно.

На лавці нікого.

– Це називається “погана голова ногам спокою не дає” – подумала Люба і для закріплення результату нічного походу покликала: – Киць-Киць. І тут їй відповіли: – Гав! Г-р-р. Вав! Люба посвітила ліхтариком телефону в бік звуку: в купі опалого листя згорнувшись клубочком лежав кудлатий собачка і дивився на неї переляканими очима. Розбуджений гарчанням з під собаки вилізло те саме кошеня.

– Ну все, Любо, знов ті самі граблі! – сказала собі дівчина і піднявши малюка, притиснула його до себе. Від кошеняти пахло прілою травою.

– Ей, рятувальнику кошлатий, ти теж нічий? – Люба запитливо подивилася на собачку. Та нерішуче вильнула хвостом. – Ну що, бідолахи, пішли додому. Не відставай, песику. І собака потрусив за Любою. Дощ посилився і вже не накрапав, а лив по-справжньому.

– Дівчино, ходіть в машину, – неподалік тротуару зупинилася машина і водій гостинно відчинив дверцята. – Ви ж промокли, так і занедужати недовго.

– А ви що, лікар? З собакою візьмете?

– Сідайте з собакою. Куди везти? Люба назвала адресу, машина рушила.

– Щодо лікаря ви майже вгадали, я ветеринар. Їду з чергування, терміновий виклик ось і затримався. А ви чому в таку погоду на вулиці? Вислухавши Любину розповідь, по-доброму посміхнувся.

– Я теж тут недалеко живу. Мене, до речі, Михайло звати. Завтра у мене вихідний, можу допомогти вам помити цих друзів і корм привезу.

– А я Люба. Від кваліфікованої допомоги не відмовлюся. Треба ж якось назвати цих бідолах, а я навіть не знаю, дівчатка це чи хлопчики.

… Уже глибока ніч. Кошеня і собака дружно і з однієї тарілки з’їли молочний суп і тепер сплять на старій Матвієвій лежанці поблизу теплої батареї. Песику щось сниться і він періодично поскулює. Люба теж починає засинати, але згадавши про обіцяний візит Михайла, замислюється: що вранці краще спекти – шарлотку з яблуками чи пиріг з капустою? Днями була у мами на дачі і привезла ціле відро запашних рум’яних яблук. Тепер кухня наповнена просто суперським яблучним ароматом.

– Спечу шарлотку, – вирішує Люба. Вона посміхається і, нарешті засинає.

Так познайомилися мої батьки. Коли я з’явилася на світ, нашій собаці Альці було вже чотири роки. Вона і кіт Рижик прожили з нами довге (по мірках цих тварин) і щасливе життя. Я впевнена, що і зараз вони разом. На м’якій небесній хмарі…

Щоосені, як тільки починають достигати яблука на нашій дачі, мама пече шарлотку. І тільки з яблуками. Тато каже, що за 26 років вона (шарлотка) йому анітрохи не набридла. Навпаки, з кожним роком смакує більше.

Взято з Мережі.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page
facebook