Свої п’ятдесят я відзначила з розмахом і дала собі та чоловікові з дітьми привід для роздумів.
А подумати було про що – я не хотіла більше з чоловіком жити, він мене й раніше дратував, а тепер, коли квартира стала порожньою без дітей, то його хропіння виводило мене з себе.
Чи жили ми добре? Та, напевно, хоча за цей час багато чого було – і сварки, і його походеньки. Я те все терпіла, бо вважала, що родина має бути міцною, має бути тато і мама, хай які є, але тато і мама.
Мої діти одружені і вже син має донечку, ми практично зараз живемо без дітей, вони рідко приїжджають.
І я почала думати про те, що виконала свій обов’язок, свій жіночий обов’язок – я вийшла заміж і привела на світ законних дітей, виростила їх здоровими, дала їм освіту і навчила жити в суспільстві.
Заради цього я відмовилася не від однієї мрії, обмежувала себе в усьому. Віддавала душу і серце їм.
Я забезпечила своїм дітям присутність батька, хоч в той момент, коли дізналася, що в нього є інша, мені хотілося викинути його зі свого життя раз і назавжди.
Але я себе стримала лише одним – потрібні кошти для того аби діти жили в комфорті.
Я була вірна своєму чоловікові попри все, хоч я була молода. І повірте, навіть не дуже привабливі жінки мають так само багато пропозицій, як і привабливі.
Я не згадала дня, коли прокинулася в тій годині, коли виспалася, не пригадую страви, яку зготувала, бо вона смакує саме мені, не пригадую дозвілля, яке б провела, бо мені так хочеться.
Доки я ще маю себе посувати, якщо пів життя я щедро подарувала своїм рідним, не чекаючи ніякої віддяки.
Просто отак з барського плеча кинула до ніг, ніби у мене попереду ще вісім життів.
Зараз мені лишається й далі обслуговувати чоловіка? Щоб що?
Ця думка не давала мені спати і вільно дихати, а наближення ювілею просто кидало в паніку.
– Як уявлю скільки всього треба наготувати, то аж нічого робити не хочеться, – якось сказала подрузі.
– А ти замов каже, – каже вона.
– Ти що? Ти уявляєш, скільки на це треба грошей витратити?, – сказала я і мій голос аж задзвенів в моїй голові.
– Ну ти даєш, – каже подруга, – Ти хоч раз в житті маєш право на кафе і добровільно відмовляєшся…
Знову відмовляюся.
Я.
Знову.
Відмовляюся.
Тоді я попри страх і осуд від власної совісті пішла і замовила невеличке кафе біля нашого дому.
Далі пішла і купила собі сукню, яка не була яскравою, але яка була мені комфортна і пасувала, я відчула себе в ній справді дуже елегантною.
Замовила день для зачіски і манікюру з макіяжем.
Гостей сповістила прийшла на своє свято, мов справжня Попелюшка. Рідні і друзі мене такою щасливою ніколи не бачили. Чоловік теж був вражений, певно, ще не відійшов від тієї суми, яку прийдеться заплатити за зал, а тут ще й жінка…
Коли гості розійшлися і залишилися лиш діти і чоловік, які допомагали збирати зі столів, що ще можна на завтра з’їсти, я їм сказала, що вони від мене не отримають більше ніякої допомоги.
– Любі мої, з радістю вас прийматиму і бавитимуся з онуками, але я не позичатиму вам грошей і не житиму більше для вас. І для тебе, чоловіче, тим більше.
На наступний день я зібрала речі і переїхала від чоловіка в своє глухе село, де залишалася батьківська хата.
Я роки там не була і мене приємно здивувало те, що село живе і процвітає. Мені вдалося влаштуватися продавчинею в місцевий магазин.
Я завела собі кота і песика, якого підкинули під паркан. Дякую своїм батькам, що хату збудували якісно, бо ніде не протікає.
Звичайно, що зручностей у мене нема, але за все життя я не почувалася настільки добре, мені світ розвиднився, розумієте? У мене таке враження, що я ще й роки скинула разом зі своїми обов’язками.
Звичайно, що ні діти, ні чоловік мене не розуміють і вважають, що я скоро вернуся до попереднього життя, але я так не думаю. Сусіди теж пліткують, що зі мною щось не добре, а мені хочеться на повні груди кричати, як же мені вдома добре!
Фото Ярослава Романюка
