Люди скрушно хитали головами і поспіхом хрестились. Бо де ж таке видано? Те, як заможна донька свою маму в останню путь відправляла, стало для села справжньою несподіванкою. Та й правда! Де ж таке видано? За матеріалами Волинська Газета.
Павел пішов на той світ першим. Тим самим давши Ганьці трохи вільніше дихнути на старості. Вона сподівалася не довго по землі ходити. Та й гнуло бабцю донизу що не рік то більше. Але та вперто тримала худобу і обробляла шмат поля за хатою. А за спиною баби Ганьки люди шепотіли… Мовляв, є у неї дочка, живе файно, чого ж бабу до себе забрати не хоче, щоб та віку дожила нормально?
Насправді дочка не раз кликала матір до себе. І хоч та жила у межах однієї області, тільки з протилежного краю, старій здавалося, що то треба їхати «за тридев’ять земель».
Здалася, коли недуга підступила не на жарт. Ганьку до дочки, звідкіля до районки ближче, проводжали усією вулицею: і ті, хто любив її, і ті, хто не дуже. Дивно було, що біля її вгрузлої по вікна в землю цегляної хати вже ніхто не шпортатиметься. Дивно було, що ввечері з її подвір’я не буде чути тихого бубоніння (бо щоб не було – дощ чи хуртовина, чи Великодня ніч – баба щоразу з першою зорею голосно молилася на порозі свого дому). Вся вулиця слухала ті молитви. Стояли сусіди при парканах, казали бабі напутні слова, а самі розуміли: Ганька в село вже не повернеться. Це в останній путь її проводжають…
Так і сталося. Як жила старенька в дочки, ніхто толком не знав. І тільки коли Богові душу віддала – про неї заговорили всі. До родичів одного дня зателефонували і повідомили: приїздіть бабку в останню путь провести. Швиденько обдзвонили всіх близьких. Машину найняли. Дочекалися, поки прибудуть ті, хто здалеку, й щойно розвиднілося – виїхали з села. Дарма, правда, поспішали…
Ще до доччиної хати не дійшли, як були вражені новиною:
– А чого ви вчора не приїхали? – спитала сусідка родичів, споглядаючи, як натовп з вінками по під руки прямує сільським шляхом.
– То тільки вчора по обіді подзвонили.
– Та ж її вже і відправили у вічну путь! – спантеличено продовжувала жінка. Бо (їй-Богу!) перший раз бачила, щоб аж на другий день їхали.
***
До хати не дійшли, звернули до місця вічного бабчиного спочинку. Поклали вінки на сирий горбичок і поспішили назад. Тамтешні люди пошепки розповіли, що бабу дочка далі свого подвір’я не випускала. Та й зять (а той робив митником) недолюблював тещу. То й він і скомандував так, щоб усе швидко зробити. ще вранці бабця ходила, а ввечері уже й обід по ній справили. Ще не хватало тільки щастя усю бабину родиноньку в своїх хоромах приймати.
Як їздили відправляти Ганьку у вічний путь за трохи знало все село. Небачений, звірський для усталених тамтешніх звичаїв та правил життя випадок. Один із тих, про який сільські баби на вулицях при зустрічі навіть між собою не говорили. Щоб, не дай Боже, не повторилося…
Надія ХМІЛЬ.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
