Максим вийшов з автобусу і озирнувся. Білий сніг засліплював. «Іди уздовж вулиці, від будинку з червоної цегли зверни направо і побачиш церкву.
Непримітна, але не пройдеш повз. Там ікона чудотворна. Помолися їй, допоможе», — згадав він наказ сусідки і здалеку побачив червоний цегляний будинок. Поспішав, а ноги роз’їжджалися на мокрому підталому снігу.
Максим не вірив у Бога, як більшість молодих чоловіків. Поки дружина не злягла. Що лише не робили, куди тільки не зверталися, легше не ставало, полегшення не було. Два місяці, вже не встає з ліжка. Схудла, ослабла. Спочатку попри стінку все ж ходила. А потім він сам почав носити її на руках.
А яка ж вона була красуня. Друзі заздрили йому. Так він і сам не вірив своєму щастю. Після появи Миколки Оксана почала втомлюватися, часто лягала відпочити. Він спочатку дратувався. Стільки справ по дому, дитина маленька, а вона лежить. Тільки помітив, що бліда ходить, змарніла, немов згасла. Змусив піти на огляд. І як грім серед ясного неба пролунав невтішний діагноз. Оксана не повірила. «Помилилися, здорова я, молода, просто дитятко багато сил забрало». Але ставало лише гірше.
Миколка рано до садка почав ходити. У Оксани сили не було справлятися з дитиною, а Максиму потрібно працювати.
Хтось із товаришів по службі запитав, якби знав наперед, що занедужає красуня дружина, чи одружився б? Він задумався. Любив так, що дихати без неї не міг.
Мама не схвалила наречену, коли привіз знайомитись. Казала, що важко буде з такою красунею, вибрав би собі простішу.
Тільки іншої не треба йому. Якби хто сказав, хіба повірив би він? Тому і відповів, що одружився б все одно. Добре, що не можемо знати заздалегідь, що чекає нас. Інакше не життя було б, а очікування майбутніх випробувань.
— Інший би пішов давно, а ти доглядаєш, — говорили жінки на роботі.
— Якби зі мною щось трапилося, вона не покинула б мене. Видужає, нам дитину ростити треба, — говорив Максим і сам вірив в це.
Але з кожним днем надія танула.
Анна Матвіївна і розповіла про ікону в храмі. Коли дружина злягла, у що завгодно повіриш. Тільки на диво і залишилося сподіватися.
Скоріше не з віри, а з почуття самозаспокоєння, що все зробив, всі засоби випробував для порятунку дружини, пішов в храм. Всю дорогу повторював про себе:
— Допоможи, не покинь Миколку без матері. Мені одному з ним не впоратися».
Чому ніхто не навчив його молитися, вірити в Бога? Мати принципова дуже, сильна, ніякий Бог їй не потрібен. Вона працює, Миколку взяти відразу відмовилася, та й не віддав би він. Сподівався, що заради сина Оксана стане на ноги.
Мами Оксани не стало рано. Батько швидко одружився знову. Йому немає діла до доньки, не спілкуються. Нізвідки допомоги чекати. Трави, змови — все випробували. Роз’їжджаються ноги на мокрому снігу по дорозі до останньої надії, до ікони чудотворної. І так хочеться вірити в диво. Що повернеться він додому, а Оксана сидить на ліжку, посміхається і просить поїсти…
Жарко, зняв шарф з шиї. Ось і церква стоїть. У великих храмах двері не зачиняються, народ туди-сюди ходить. На сходинках дві-три бабусі сидять з тарілочками біля ніг, милостиню просять. А тут нікого, тільки кілька слідів на снігу біля дверей.
Потягнув на себе ручку і потрапив в напівтемний коридор. Пройшов далі. «Яка з них чудотворна?» Запитати нікого. Озирнувся. Он на тій, за склом на нитці золоті прикраси висять. Напевно, вона. Підійшов ближче. Сумні очі Богородиці дивляться прямо в душу.
— Молодий чоловіче, може, допомогти чимось? — Озирнувся і побачив худеньку маленьку стареньку.
— Сказали, тут ікона чудотворна є. — зніяковіло смикає шарф з шапкою в руках.
— Ходімо, покажу. — Старенька задріботіла до протилежної стіни.
— Я думав, що ця. — Максим йде, озирається.
— Нездужає хтось, що ікону шукаєш? — Старенька глянула на нього, зупинилася.
— Так, дружина. — Зітхнув Максим.
— Ой, лихо ж то, яке. — Старенька перехрестилася. — А звати її як? Помолюся теж.
— Оксана.
— Ксенія, значить. Ось вона. — Старенька показала на маленьку, тьмяну і непримітну ікону, схожу на ту, з золотими прикрасами на мотузочці.
— Не дивися, що мала. Коли храми руйнували, ікони спалювали, її не чіпали, не кинулася в очі, не помітили, або вважали занадто маленькою. Багато хто приходив просити допомоги у неї.
— І допомагала? — запитав з недовірою Максим.
Постояв перед іконою, зібрався з думками. Слова рвалися назовні, плуталися. Він поспішав, боявся не сказати щось зайве. Виходило сумбурно і незрозуміло. Чим довше дивився на Богородицю, тим очі її ставали темнішими і сумнішими. «Прости, не вмію ні молитися, ні хреститися. Тільки не забирай дружину».
Останній раз глянув на Богородицю з немовлям Христом на руках, розвернувся і вийшов на вулицю. Постояв, прислухаючись до себе, дивлячись на блакитний сніг в сутінках.
Додому поспішав, через дві сходинки по сходах піднімався. Застиг перед відкритими дверима квартири.
— Анно Матвіївно, Миколко — це я! Чому двері відчинені? — вигукнув з порога.
— Татку! — Син кинувся до нього, уткнувся в ноги.
Максим повільно увійшов до кімнати і все зрозумів.
— Не встиг. — Дихати стало нічим, ніби здавило залізним обручем.
«Куди бігти? Що робити? — Розгублено озирався на всі боки. — Не треба було йти. Останні хвилини з нею провів би, попрощався б краще. Не почув Він мене. Та й чи є Він?»
— Я тебе чекала, не викликала нікого, — Анна Матвіївна сумно похитала головою.
І нечутно заворушила одними губами. «Не сказала Миколці, що мами вже немає».
Повела хлопчика до себе. А Максим сів біля ліжка, дружини і зрозумів, що заплакати не виходить. Сльози пропали. А всередині — заледеніло все.
Час летів, як вітер, вже два роки пролетіли.
Спочатку пити почав, але всередині туга не вгамовувалася, ще гірше стало від почуття провини. «Кинув сина чужим людям, замість того, щоб опорою йому стати. Слабак». Немов хтось ткнув його в спину, защеміло серце, не пам’ятає, як до дому добрався, але більше не пив.
Миколка, хоч і маленький, нічого не запитував. Може, і сказав йому хтось про маму, а може, і сам зрозумів.
— День, сьогодні, який! Ходімо на санках кататися. — Запропонував синові Максим
— Ходімо. — Миколка не застрибав від радості, тільки згідно кивнув.
Серце Максима зайшлося від жалю.
Забралися високо, на найкрутішу гірку в парку. Максим взяв на руки Миколку, сам сів на санки. Від яскравої білизни снігу не видно кінця шляху, ніби не вниз поїдуть, а вгору, до сніжних вершин.
— Раз, два, три-і-і-і! — командує Максим, відштовхується, і летять вони з сином вниз, тільки від вітру очі сльозяться.
Раптом бачить, внизу, прямо на їхньому шляху дівчина стоїть. Закричати — не встигне відійти. І тільки подумав, як санки натрапили на щось і перекинулися. Лежить Максим на снігу, притиснувши сина до себе, а навпроти — миле обличчя і великі сірі очі з поволокою, як у Оксани. Мало не закричав. Добре, що дар мови від краси втратив.
Поставив сина на ноги, сам встав і руку дівчині простягнув. Легко підняв її, немов пушинку. Обтрусили сніг, сміючись.
— Вибачте, задумалась. Сонце сліпить в очі, не бачила вас. — Від голосу її мурашки по спині пробігли у Максима.
Дивиться, очей відірвати не може. Вона ніяковіє. Познайомилися. І ім’я у неї незвичайне — Надія.
А восени розписалися. Через деякий час згадав, що зустрілися вони в день втрати Оксани. Але ж тоді картав небо, що забрало дружину. Тепер ось, подарувало Надію. Соромно стало за свої злі слова, за невіру.
Чи пробачить Господь?
Автор: Наlyna Zаkharova.
Фото ілюстративне.
