Міло, ти одягла шапку? А шарф? На вулиці вітер.
Міла посміхнулася. Ось весь він у цих питаннях і в його, навіть дещо батьківській, турботі про неї. Її чоловік. Її рідний і близький чоловік.
Мілу з Сашком познайомили близькі друзі. Міла вже закінчила мед. інститут, працювала в поліклініці і була дуже скромною і сором’язливою.
— Господи, Мілко, як же ти заміж то вийдеш, вдома сидячи, га? – з гірчинкою говорила мати, дивлячись на свою дорослу доньку з черговою книжкою в руках.
А Міла тільки посміхалася на це своєю сором’язливою напівусмішкою, мовляв, ну що ти, мамо, яке заміж. На що мати, зітхнувши, махала рукою.
А Саша був поглинений своєю улюбленою роботою. Своєю фірмою автозапчастин, своїм дітищем, яке він створив. І у нього зовсім не було часу на особисте життя.
Був день народження Мілиної подруги, чоловік якої дружив з Сашею, і та, разом зі своїм чоловіком, домовилися познайомити молодих людей. Вони запросили і Мілу, що приїхала до них на вихідні, і Сашу. Чомусь вони були певні, що молоді люди підійдуть один одному. Серйозний, мовчазний Сашко і спокійна, м’яка Міла. І вони не помилилися.
Молоді відразу ж сподобалися один одному. Він здався їй дуже надійним, а вона йому ніжною та жіночною. Сашко зробив їй пропозицію і Міла переїхала до нього, залишивши рідне місто. Вони одружилися, коли їй було двадцять п’ять, а йому двадцять вісім років.
У перший рік їхнього шлюбу, любові, як такої, не було. Вона прийшла набагато, набагато пізніше. Їх сімейне життя текло дуже рівно і спокійно. Але Міла знайшла в своєму обранцеві те, що шукала – перш за все друга і соратника. А він вірну, віддану дружину, яка забезпечувала йому надійний, стабільний тил. Тил, за який можна не турбуватися.
Так, він був не упадав і не носив їй каву в ліжко, квіти дарував тільки на восьме березня і день народження. Не робив їй сюрпризів і не накривав романтичні столи зі свічками. Вона часто бачила, як це роблять у фільмах. Її чоловік, на жаль, не був романтиком. Зате він був турботливий, стежив щоб вона добре харчувалася, не сиділа на протягах і повноцінно спала. Можливо він і не міг інакше висловлювати свою любов, хто знає.
Мила за фахом була педіатром і дуже любила дітей. Тільки з ними вона могла розкритися і бути справжньою – смішною і завзятою. Діти, в свою чергу, із задоволенням приходили на прийом до доброї “тітки у білосніжному халаті”
Якось, під час чергового прийому, Мілі стало недобре і вона насилу допрацювала. Вона подумала, що занедужала. Поскаржилася ввечері чоловікові, у відповідь він подивився на неї якось дивно і посміхнувся.
— Милко, думаю, що справа не в простуді.
— А у чому? Всі ознаки очевидні. Я ж знаю, Сашо. – здивувалася вона, обурена невіглаством чоловіка.
— Мілко, та ми батьками станемо! Чи ти не розумієш? – він посміхнувся ще раз і посмішка вийшла радісною і трохи недолугою.
Їх первісток народився в прекрасний літній день і саме в цей день вона зрозуміла, що чоловік її любить. Коли він поліз на третій поверх по трубі, щоб подивитися на малюка і подарувати їй букет троянд. Такі вчинки були йому невластиві в принципі. І вона дуже здивувалася, побачивши в відкритому вікні палати його схвильоване обличчя. А коли він побачив сина, то заплакав. Вона раніше ніколи не бачила сльози на його очах. Навіть коли він ховав свою матір.
Саша виявився не тільки хорошим чоловіком, але і прекрасним батьком. Він вставав до малюка вночі, даючи їй поспати, незважаючи на те, що вранці йому було на роботу. Прав пелюшки, гладив білизну. Купати Васю, так вони назвали первістка, було взагалі його святим обов’язком. Міла думала, що без нього напевно і не змогла б це зробити. Він гуляв з Васею, укладав його спати. А з нею став ще більш терплячий, ніжний і турботливий, як ніколи. Так, він не зізнавався їй у коханні, не цілував руки, але частину турбот по дитині і дому покірно взяв на себе.
Коли Васі було чотири, народився їх другий син – Микола. Міла повністю занурилася в сімейне життя і крутилася, як білка в колесі, хоч чоловік і допомагав. Її мати, живучи в іншому місті, постійно приїжджати не могла фізично – здоров’я було вже не те. Та й смикати її постійно Міла не хотіла.
— Милко, ми можемо дозволити собі, щоб ти не працювала. Ми навіть няню можемо собі дозволити і не одну. Сиди вдома, відпочивай, дітьми займайся, собою. Та й мені добре, коли я приходжу, а ти мене чекаєш. – часто говорив Саша втомленій дружині.
— Ні, Саш, я роботу не покину. Вона частина мого життя. А труднощі з дітьми тимчасові. Скоро Миколка підросте і стане легше.
Міла була права. Діти виросли. Вася вступив до інституту, збираючись піти по стопах батька, а молодший, Коля ще вчився в школі і з професією не визначився. Але Міла таємно мріяла, щоб молодший син став як і вона – лікарем.
Настав час, коли, здавалося, можна розслабитися і зайнятися собою, приділити чоловікові більше уваги. Але Міла почала помічати, що чоловікові її увага ніби й не потрібна зовсім. Він почав пізніше приходити з роботи. Приходячи, лягав, швидко відвертався від неї і засинав. А вранці на всі питання відмовчувався і ховав очі. Вона знала, що Саша людина порядна і обманювати не вміє. Тому чекала розв’язки, нічого не питаючи. Була впевнена, що вона рано чи пізно настане. І це не змусило довго чекати. Якось ввечері, коли діти розбіглися по своїх справах, Саша зайшов до неї в кімнату.
— Мілко. Ми живемо з тобою вже майже двадцять років. До речі, скоро річниця. – він помовчав трохи, потім зітхнув і продовжив. – Ти знаєш, що я ніколи нічого не приховував від тебе і завжди був чесний. Всі ці роки. – він зробив паузу, під час якої Мілі здалося, що її серце стукає на всю кімнату. – Вибач мене. Я зустрів жінку. Так, я телепень і майже в п’ятдесят у мене стався ось такий казус. Я зустрів жінку і вона при надії від мене. І я йду. Ось так. – він сів знесилений, боячись підняти на неї очі.
Мілі здалося, що кімната перекинулася догори ногами, а серце калатало так, що вона схопилася за бік, ніби намагаючись утримати його, щоб не вискочило. Вона хотіла встати, щоб піти, хотіла щось сказати йому, втримати можливо. Переконати в чомусь. Але не могла вимовити ні слова. Вона тільки розуміла, що її світ розвалився в цю мить. Назавжди.
Була важка розмова з синами, де Саша, ховаючи очі, трохи запобігливим голосом намагався їм пояснити, що так в житті буває. Що він все одно їх батько і у них все залишиться як і раніше. І що він, як порядна людина не може кинути жінку при надії. У цей момент Мілі хотілося вигукнути: – “Її не можна кинути, а мене? А мене можна кинути?! А своїх дітей можна кинути, значить?!” Але вона мовчала. Мовчали і сини, нічого не розуміючи дивлячись на батьків.
Він пішов. А Мілі залишалося якось жити з цим. Навчитися жити без нього. Вона поринула в роботу і домашні справи з головою, намагаючись не думати про нього, не згадувати. Було важко перекреслити двадцять років життя. Неможливо!
Але минуло півроку і вона зловила себе на думці, що їй стало легше. Що вона почала знову посміхатися, майже як раніше. Не часто, але іноді. І її знову почали радувати приємності життя. Вона почала озиратися по сторонах. Записалася на курси англійської та з подивом відзначила, що у неї, виявляється, є здібності. Її радували сини, радувала робота і їй навіть стала подобається самотність. Принаймні вона перестало її лякати.
Але він повернувся. Одного вечора пролунав дзвінок у двері і відкривши їх, Міла побачила Сашу. Він стояв, опустивши голову, дивлячись на свої черевики. Коли він її підняв, вона побачила його розгублений погляд. Він і зовні змінився. Де той лиск і надзвичайна акуратність? Де випрасувана сорочка, яка була для нього незмінним атрибутом успішності, де елегантна краватка? Перед нею стояв розгублений, сивіючий і не дуже охайно одягнений чоловік. Він не був схожий на її чоловіка.
— Вона обманула мене, Міло! Обманула! Я чув по телефону, коли вона говорила це своїй подрузі! Вона говорила, що окрутила папіка. Уявляєш? Я папік, — жалібно дивився на неї Саша. — І що вона вже була при надії при зустрічі зі мною, від якогось Славіка. А я. Я їй сказав, що при появі дитини зроблю тест. Як вона голосила, Міла! Я ж ніколи не чув, щоб ти підвищила голос. А вона… Верещала, що вона зі мною через гроші і все таке. Який я телепень, Мілко. Я не можу без вас. Не можу без тебе. Насправді я давно це зрозумів, але її дитина, вона не давала мені повернутися. А тепер! Можна я повернуся? Дозволь мені, Міло. Вибач.
Вона дивилася на нього і не відчувала нічого. Нічого! Ні радості, ні любові, ні відрази! Просто порожнеча і трохи жалості.
— Це такий же твій будинок, як і наш. Ти маєш право тут жити. – вона сказала це і пішла до себе. Їй потрібно було подумати.
І вони почали жити далі. Вставали вранці, снідали, говорили про щось, іноді навіть посміхалися. Молодший син, Коля, в силу віку і м’якості характеру, був дуже радий, що тато повернувся. Подробиці його не хвилювали. А старший дивився спідлоба. Він все прекрасно розумів.
— Мам, що з батьком у вас? Ви помирилися чи що? І навіщо він повернувся? Жив би у своєї молодиці! Я бачив її з ним, мамо. Вона молодша за нього, ти знала? Не прощу його ніколи. – зводив брови син. – І жив би там, з нею.
— Не треба так, Васильку. Він твій батько і вас він не кидав. Він пішов від мене і взагалі ми самі розберемося. Гаразд, синку? – вона спробувала поправити неслухняне волосся сина, але той роздратовано ухилився.
— Не можу дивитися на нього! Не можу! – і вискочив з кімнати.
Міла сиділа на стільці, знесилено поклавши на коліна руки. Вона відчувала, що дуже втомилася. Просто неймовірно. Вона вирішила зателефонувати матері.
— Мамо, мені дуже потрібно побачити тебе. Я приїду?
Вона взяла на роботі відгул, попередила синів, а чоловікові написала смс. Після того, що сталося вона не вважала за потрібне попереджати його про всі свої кроки. І вранці наступного дня вже сиділа в літаку, який наближав її до міста дитинства.
Міла відкрила двері своїм ключем і зайшла в квартиру. Скільки ж років минуло відтоді, як вона останній раз переступала поріг батьківської хати?
— Доню! Я так щаслива, що ти прилетіла! Хоч три дні, але буду бачити тебе, а то все в інтернеті і в інтернеті! — літня, але струнка і моложава жінка вийшла назустріч Мілі. А та раптом заплакала. Вона плакала так гірко і так довго. А мама просто обіймала її і гладила по спині, шепочучи заспокійливо.
— Що я хочу сказати тобі, доню. У тебе два варіанти. Перший-пробачити, забути і жити далі. Другий – закрити цю сторінку і почати нову. Інших варіантів немає. Колись у мене була схожа ситуація з твоїм батьком. Ну, ти знаєш, – мати встала і, зітхнувши, налила собі води. – Я вибрала другий варіант. Чи пошкодувала я про це? Можливо. Але, якби повернути час назад, я вчинила б так само. Але я – це я, а ти – це ти.- сказала їй мама, уважно на неї подивившись.
Через три дні Міла летіла додому, до синів і Саші. Вона тепер точно знала, як їй вчинити. Материні слова додали їй упевненості. Вона розуміла, що буде важко. Ні, не важко. Це не те слово! Буде дуже важко, але вона сильна і вона витримає. Нічого.
Двері їй відкрив чоловік і глянувши їй в очі, він відразу ж все зрозумів. Зрозумів її наміри, адже він, як ніхто інший, міг читати її думки.
Вони сиділи на кухні, взявшись за руки й мовчали. Такі рідні чужі люди. І Міла не знала, що буде далі. Але вона точно знала, що не пошкодує про те, що зробила. Не пошкодує про те, що дала їм ще один шанс. Останній.
Це був її вибір.
Автор: Kseniya Сareva.
Фото ілюстративне. Pexels.
