Мама каже, що то вийде не по-людськи якось, а я в своєму рішенні непохитна. Так, вона людина лятня і самотня, але чи змінює даний факт ситуацію. Хай люди, що хочуть думають і пальцями потім вказують, але я зроблю так, як собі надумала.
Скільки себе пам’ятаю завжди їздила до маминої тітки, щоб допомогти одинокій і не надто здоровій жінці. Вона не мала власних дітей і, відповідно, онуків. Чоловіка її н6е стало ще замолоду і в свої 70 вона вже ледь рухалась.
Марина Олександрівна часто скаржилася на свою долю і голосила, що в цьому світі вона не має жодної рідної людини, крім, звичайно, племінниці, тобто мами моєї, і мене. Саме тому вона говорила завжди, що її квартира дістанеться мені.
— Мені на цьому світі недовго вже залишилося. А кому мені це все заповідати? – чула я постійно.
Звичайно, ми з мамою допомагали літній жінці не через користь і квадратні метри, а просто по-людськи. До речі, допомагали досить добре. Завжди відвозили куди їй потрібно було, кілька разів оплатили оздоровлення і термінове втручання спеціалістів, привозили їжу, не забували привітати на свята.
Дбали ми про Марину Олександрівну, як про рідну бабусю. Вона була невід’ємною частиною нашої родини, скільки себе пам’ятаю і приймала цю турботу як належне.
Коли ж шквальний вітер і гілка з тополі рознесли їй балкон, то вона не відмовилася від пропозиції засклити його, хоча розуміла, що це коштувало не маленьких грошей. Батько мій дуже обурився з цього приводу, казав, що витрачати двадцять тисяч на чужу квартиру не варто, але його мама моя його заспокоїла:
— Не чужим людям робимо, все це потім нашій доні перейде, тому давай ще й ремонт заразом гарний зробимо, аби потім не витрачатись на все це.
Ми з мамою їздили робити генеральне прибирання у тітки двічі сезон. І навіть квіти на балконі я пересадила у дорогі керамічні горщики. Приємно. Тітонька чай питиме і милуватиметься.
Коли я вийшла заміж, то чоловіка мого була невелика квартирка власна. Житло було у дуже незрпучному районі далеко від центру, але жити ми мали де. Нещодавно ми із чоловіком порадились і вирішили продати квартиру та мою машину, додати трішки грошей і придбати двокімнатну квартиру. яку саме на продаж сусідка мамина виставила. Ціна була демократичною, тож ми одразу сказали, що будемо брати.
Але мама почала мене відмовляти казала, що у тітоньки негаразди зі здоров’ям останнім часом, просила, не витрачати поки що гроші. Все ж там і квартира більша і район зручніший. Але обіцяного, як кажуть, три роки чекають. Звичайно, ніхто тітці ніхто нічого не казав, але ми із чоловіком свою квартиру на продаж все ж виставили і з сусідці маминій завдаток дали.
А тиждень тому, я у свій вихідний, як завжди наводила лад у квартирі Марини Олексіївни. Аж тут вона ставить питання від якого я просто дар мови втрачаю:
— А ви з чоловіком так і живете й тій маленькій квартирці? Не думали про розширення? Дорога, наперед треба дивитися. Адже дітлахи з’являться – тісно буде. Цю квартиру я Ларисі пообіцяла, а ви молоді, то думайте як і де житимете.
Від такої заяви я почала хапати ротом повітря, як риба, викинута на берег. Що я могла сказати тітоньці? Що та добре всі ці роки користувалася моєю і маминою увагою і працею. Або те, що я все-таки в душі розраховувала на подяку Марини Олексіївни і її порядність.
Я нічого не сказала, просто поклала ганчірку на підлогу, розвернулася і покинула квартиру. А мамі пояснила всю ситуацію і твердо запевнила:
— Ти роби, як хочеш, а моєї ноги в неї більше не буде.
Мама теж була здивована почутим. Адже тіта всі ці роки твердила одне, а тут така пісня. До того ж і справді ближче родичів у Марини Олексіївни не було. А Лариса та – онука від дітей покійного чоловіка від першого шлюбу.
Мама тітоньку набрала і сказала, що якщо тітонька так вирішила, той доглядати за нею повинна Лариса, а ми більше не з’явимось. а та давай голосити:
— Як ви можете мене покинути? Ларисочці ніколи за мною доглядати. У неї діти малі і їй незручно сюди приїжджати. А мені теж незручно, щоби вона з дітьми тут жила. Ти ж знаєш, у неї чоловік за комір заливає, а дітлахів двоє. А твоя донька гарно заміж вийшла і має квартиру чоловіка.
Я вже найняла робітників і тітку попередила – завтра ми йдемо балконний блок знімати і я заберу усі ті речі, які придбала для тітоньки за останні роки. Впевнена, Лариса буде щаслива все відновити і зробити, як для себе, зрештою то їй усе буде.
Мама голосить, каже. що так не можна, але я стою на своєму. Ну хіба ж я не права?
07,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
