Батько знайшов нас недавно, йому вже сімдесят сім років і він не має ні де жити, ні не має людей, які б про нього піклувалися. Переді мною стояв немічний чоловік, який просив у мене пробачення за свою молодість і зрілість, бо не думав, що життя до нього так обернеться.
А я згадувала. Згадувала. Як в якийсь момент спитала у мами, де тато. До того його відсутність мене ніяк не хвилювала, бо в моєму оточенні була лише мама і бабуся, але в садку зявилися діти, в яких був тато і я спитала, де ж мій.
Мама довго думала, а тоді сказала, що тато у мене космонавт і його ще довго не буде, але він присилатиме мені подарунки. Завжди присилав, просто я не пам’ятала цього.
– Ти пам’ятаєш ту ляльку з синім волосся? То тато тобі прислав!
Така відповідь мене задовольнила і я всім розказувала, що у мене теж є тато, просто він – космонавт. Вже в школі мені пояснили, що нема у мене ніякого тата… Але я все одно мріяла, що одного дня перед всією школою з чорного мерседесу вийде красивий чоловік і скаже, що він мій тато і дуже багатий і відтепер у мене буде все, чого я так хочу – ляльки Барбі і вдосталь жуйок «Любов це…».
В важкі хвилини я думала, чого у мене нема тата, тоді б у мене все було по-іншому, мене б захистили від бешкетників, дали б гроші на навчання. З часом я розуміла, що мої невдачі з чоловіками – це теж через те, що я не знала, яким має бути чоловік в моєму житті.
І ось мені п’ятдесят років, у мене двоє дітей і одна онучка, чоловік, який мене любить досі і питає мене чи я тепло одягнена і чи щось їла.
Аж тут в двері подзвонили і я відкрила. Старий чоловік питався чи тут живе Інна Морозенко, у якої є донька Оксана.
Чоловік розказував, що полюбив іншу жінку і пішов від нас, думав, що буде щасливим, але життя не склалося – діти його відсилають в дім перестарілих, а він не хоче туди їхати. От і згадав за мене, але він ніколи не забував, якось так.
Звичайно, що я йому сказала, що знати його не знаю і я йому не була потрібна в дитинстві, то він мені не потрібен тепер. А потім я побачила, що він втратив надію, людина на очах перетворювалася на порожнє місце.
І це мені не давало спати в ті дні. Я поговорила з мамою аби почути аргументи, чому батько субчик і почула їх, але я бачила перед очима людину, яка хоче пожити останні дні з кимось рідним, а не з такими ж покинутими людьми під подертими білими простирадлами…
Я навідала його в будинку літніх людей і сказала, що у нас є будиночок в селі, ще бабусин. Там є газ і світло, я можу йому привозити час від часу продукти. А на літо ми туди приїжджаємо господарювати і у відпустку.
Якщо він згоден, то може там жити.
Він погодився і я його туди перевезла, час від часу я його навідую і привожу продукти, яких немає в селі. Мама зі мною не розмовляє і каже, що я її зрадила.
Вона не хоче почути мою позицію: я могла йому допомогти і допомогла. Не заради нього, а заради себе. Як я все життя вчила дітей, що треба бути добрими до інших, милосердними, а тут таке випробування на мої принципи – чи я добра? А я що? Ця людина мені ніхто, але ж і ви не питаєте біографію людини, якій кидаєте гроші під церквою. Хіба не правда?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
