Не скажу, що мама мене пестила і леліяла, вона практично завжди або в роботі, або її не було поруч, що й давало мені купу можливостей аби я наробила дурниць в своєму житті. Але одне я точно знала на всі сто відсотків – мама за мене горою і навіть, коли я не права.
Тато від нас пішов до іншої жінки, познайомився на заробітках з нею і вирішив, що краще йому жити з нею, а не мною і мамою. Було дуже тяжко розуміти, що якась чужа жінка є ріднішою і улюбленішою, ніж я, ніж мама.
Невже можна жити десять років з людиною, любити її, говорити, що пишаєшся нею і нема в світі нікого кращого. А потім через пів року прийти і сказати, що більше не будеш з нею жити. Це як так? Якась тітка за пів року стає ріднішою? Як це працює?
Мама не стала довго ридати, а зібрала себе в руки і поїхала заробляти гроші на нас усіх.
– Донечко, ти ще маленька, але через пару років вже треба тобі кудись вступати на навчання, а у нас нічого немає. Я зароблю грошей, а ти добре вчися і слухай бабусю.
Так і було, але добре вчитися і слухати бабусю мені не хотілося. Я хотіла аби приїхав тато і ми знову жили так, як колись.
Першого разу бабуся викликала міліцію, коли я не прийшла додому ночувати. Мене знайшли на вокзалі, де я хотіла сісти в автобус і поїхати до тата. Мене привезли до бабці, а я їй говорила, що я її не люблю і хочу жити з татом.
– Дитино, – казала мені бабця, – Чим швидше за нього забудеш, тим буде тобі краще. Він вже має маленьку донечку…
Це було просто в серце… Значить, він точно не вернеться.
Потім пішли погані компанії і складне дорослішання. Бабця телефонувала мамі і просила аби та приїхала:
– Я їй не даю ради, дитино, вона вже геть від рук відбилася.
Мама приїхала тільки тоді. Коли про мене почали ходити чутки по селі – мала дурість бути з одним хлопцем, думала, що то кохання на все життя, а він просто собі самооцінку так підвищував.
Мама прилетіла додому, обійняла мене і сказала, що вона нікому не дасть мене кривдити.
Тієї ж ночі вона пішла до дому того хлопця і його батьків. Я не знаю, що вона їм говорила і що чинила, але на наступний день той хлопець переді мною вибачився, а його батьки відправили його вчитися далеко від дому в заклад інтернатного типу.
Але в той вечір мама сиділа дуже бліда і я не насмілювалася підійти до неї і щось пояснити. Що я могла сказати за свою поведінку, адже я просто плила за течією.
Вона подивилася на мене і каже:
– Доню. Є лиш ти і я, і більше нікого на цілому білому світі. Донечко, світ такий великий, а ми такі мізерні, нас навіть добре не видно з літака, а ми все щось комусь доказуємо, хочемо когось вернути. Не треба, доню, нам нікого вертати, треба бути один одному рідними. Ти мене розумієш?
Не скажу, що все зрозуміла, але я відчула, що не сама. Відчула, що є людина, яка мене любить попри все і приймає мене такою, не ідеальну доньку, з багатьма помилками!
Минули роки і в мене вже своя родина, але їм кажу, що ми один за одного маємо бути, бо як кожен за себе, то родини не буде.
О, можна якати та казати, що тебе мало люблять чи мало приділяють уваги. І що? Увага на скільки збільшиться? Чого тим доб’єшся? А як спільно щось робити, разом, то ти одразу й відчуєш ту свою значущість і подяку будеш мати.
В моїй родині нема такого, що одному все, а інший обійдеться. Ні. Всім цукерки, то всім, всім робота – то всім, навіть, найменшому онукові за яким ще треба все переробляти, але разом.
Фото Ярослава Романюка.
