Мого тата не стало, коли мені було п’ять років. Через три роки мама повторно вийшла заміж і у мене з’явився вітчим дядько Сергій. Скільки мама не старалася, щоб я називала його батьком, цього слова в його бік не прозвучало жодного разу.
Вітчим ніколи мене пальцем не чіпав, але частенько вимотував душу своїми докорами і моралями. Мені дорікали новими штанами, зайвою з’їденою котлетою, новою курткою, тому що я виросла зі старої. Мама мовчала, адже основним годувальником у родині був саме вітчим.
Маму все влаштовувало, адже на ній вітчим не економив, а я якось всю зиму проходила в чоботях, які мені були малі на розмір. Тому що вітчим вирішив, що я прикидаюся і нога так вирости не могла.
Він взагалі часто заявляв мамі, що її дочка йому дуже дорого обходиться. Хоча ніяких особливих витрат він не мав. Приблизно з п’ятого класу мене одягали бабуся і татів брат, дядько Сашко. Вони ж оплачували мені путівки в табори, дарували гарні подарунки і давали відчуття, що у мене є сім’я.
Бабуся хотіла мене забрати зовсім, але мама чомусь не віддавала. Досі не розумію чому, але гадаю, що боялася осуду з боку знайомих. Для неї дуже важлива чужу думку.
Коли я стала старшою, то почала огризатися на закиди вітчима, за що незмінно отримувала від мами. Вона могла відреагувати по всякому, назвати невдячною, сказати, що я повинна їм з Сергієм руки цілувати, що у мене все є.
Після одинадцятого класу мені було сказано, що я можу відправлятися на всі чотири боки. Що я і зробила з превеликим задоволенням, переїхавши до бабусі. Дядько оплатив мені навчання в університеті, вони з бабусею забезпечували мене всі п’ять років навчання, не докоряючи, не ставили умов.
З мамою я почала спілкуватися тільки через рік і то телефоном. Особистих зустрічей ні їй, ні мені було не потрібно. У неї був дядько Сергій, а у мене бабуся і дядько.
Навіть після закінчення вишу, коли вийшла на роботу, я не з’їхала від бабусі. Серйозних стосунків у мене не було, а з бабусею ми чудово уживалися. Дядько одружився пізно, я тоді була на другому курсі вже, але знайшов собі в дружини чудову жінку, а до мого випускного у нього вже було двоє синів.
Потім бабусі не стало, заповіту вона не залишила, але дядько вирішив, що ця квартира повинна залишитися мені. Сам він жив у дружини, але вони взяли в іпотеку квартиру, яка на той момент здавалася в оренду. Саме завдяки йому у мене з’явилося власне житло.
Зараз мені тридцять чотири роки. Є чоловік, дочка і стабільний бізнес, що приносить непоганий дохід. Олігархами ми не стали поки, але на життя цілком вистачає. З родиною дядька я підтримую найтепліші стосунки, він був на моєму весіллі весільним батьком, що дуже образило матір і вітчима, яких я після довгих роздумів все-таки покликала. У племінниках душі не чую і намагаюся їх балувати по можливості.
Та й дядька з його дружиною завжди рада бачити, моя дочка називає їх бабусею і дідусем. Я пам’ятаю, кому я зобов’язана своїм щастям, адже якби дядько тоді не став мені допомагати, я б напевно просто не вибралася з тієї безпросвітної ями. Він з дружиною, бабуся і мій чоловік – ось і вся моя підтримка, яка була у мене в найскладніші періоди життя.
Я зробила в їхньому будинку ремонт, відправляю дядька з родиною на відпочинок щороку, дарую подарунки, оплачую додаткову медстраховку – роблю все, щоб рідні і близькі мені люди були щасливі. Хоч вони і відмовляються, навіть лаються часом, але я хочу і буду це для них робити.
Мама ж з цього приводу не втомлюється читати моралі. Вона вважає, що саме їй і вітчиму я повинна допомагати, адже вона мені мама, а вітчим мене виростив. Чому це дядька з родиною на курорт, а їм нічого не перепадає. Страшить аліментами. А мені без різниці, нехай подає. Отримувати вона все одно буде по мінімуму.
Свого часу вона вибір зробила, вважала за краще годувальника-вітчима. Ось він їй курорти та інші надмірності нехай оплачує. Я взагалі свою сім’єю не вважаю, не заслужили. Я від дружини дядька в своєму житті бачила більше теплоти, ніж від рідної матері.
Фото ілюстративне.