Коли я приїжджала з Італії, в хаті одразу починався якийсь безкінечний рух. Сусіди, далекі родичі, знайомі — всі вважали за потрібне завітати, розпитати про життя, подивитися, що я привезла. Але найбільше мене дратувало, коли на порозі з’являлася тітка Галина. Вона завжди приходила саме тоді, коли я тільки-но розкладала валізи.

Мені не шкода для її онуків шоколадки, але в голові постійно крутилася одна й та сама думка, яка псувала весь настрій. Адже її власна донька, Інна, уже кілька років так само працювала за кордоном. Вони з чоловіком улаштувалися непогано, купували собі майно, оновлювали машини, але при цьому її власні діти жили тут, з бабою Галиною. I за всі ці роки мої власні діти від тієї ж Інни не побачили навіть найпростішої цукерки чи якоїсь дрібнички з-за кордону.

Кожного разу, коли тітка Галина сиділа у нас на кухні, розпивала чай і складала у торбу привезені мною пакунки для онуків, у мене всередині все закипало. Я дивилася на ці шоколадки, на ці пачки з печивом і думала про те, як важко мені дістається кожна копійка. Я працювала без вихідних, доглядала чужих літніх людей, терпіла чужі примхи, щоб забезпечити свою сім’ю. А тут виходило так, що мої труди спокійно розходилися по родичах, які навіть не вважали за потрібне відповісти взаємністю.

– Дякую, доню, – казала тітка Галина, ховаючи коробки з солодощами до своєї сумки. – Малі так чекали, коли ти приїдеш. Вони так люблять ці італійські ласощі. Інна зараз зайнята, у них там свої клопоти, то рідко щось передає. А ти нас не забуваєш.

Я лише мовчки кивала, намагаючись стримати роздратування. Мені не хотілося влаштовувати сцен при матері, але всередині росла образа. Мама завжди намагалася мене заспокоїти, казала, що треба бути добрішою, що це ж наша родина, але мене це не переконувало.

Кілька днів після приїзду минули у побутових клопотах. Я планувала, як розпорядитися коштами, які заробила за ці роки. Я планувала зробити ремонт у хаті, купити необхідні речі для дому та залишити частину на навчання дитини.

Гроші лежали у шафі, у спеціальній схованці, про яку знала тільки мама.

Одного ранку я вирішила перерахувати відкладене, щоб точно спланувати майбутні витрати. Коли я відкрила конверт і перерахувала гроші, у мене перехопило подих. Там бракувало дуже великої частини. Це була не якась дрібниця, а майже половина того, що я привезла з тяжких заробітків. У голові одразу закрутилися найгірші думки, серце прискорило біг, а руки почали дрібно тремтіти. Я кинулася до матері, яка саме готувала сніданок на кухні.

– Мамо, де гроші з шафи? – випалила я прямо з порогу, ледве стримуючи голос від трепету. – Там бракує великої суми. Ти щось брала?

Мама опустила очі і повільно сіла на стілець біля вікна. Вона не намагалася виправдовуватися чи удавати, що не розуміє, про що йдеться. За її виразом обличчя я одразу зрозуміла, що сталося щось неприємне.

– Надійко, ти тільки не гарячкуй, – тихо почала мама, не дивлячись мені в очі. – Сталася така біда… У дядька Степана дуже погіршилося здоров’я. Йому терміново потрібна була допомога, треба було лягати до лікарні, робити складні процедури. Грошей у них взагалі не було. Галина прибігла до мене у сльозах, просила допомогти, бо більше нідо кого було звернутися.

– І ти віддала мої гроші? – голос у мене зірвався. – Мамо, це ж мої гроші! Як ти могла віддати їх без мого дозволу?

– Вони ж рідні люди, Надю! – мама підняла на мене очі, у яких стояли сльози. – Як я мала відмовити? Галина поклялася, що вони все повернуть, як тільки зберуть потрібну суму. Вона сказала, що Інна допоможе.

– Інна? – я аж розсміялася від обурення. – Інна, яка рідній матері на дітей ледве грошей надсилає? Ти справді віриш, що вона віддасть ці гроші?

Моєму обуренню не було меж. Я ходила по кімнаті з кутка в куток, намагаючись опанувати себе, але гнів тільки наростав. Уся ця ситуація з постійними відвідинами тітки, з гостинцями, а тепер ще й з цим боргами склалася в один великий вузол.

Не відкладаючи справи, я схопила телефон і набрала номер Інни. Вона довго не піднімала слухавку, але нарешті в динаміку пролунав її спокійний, упевнений голос.

– Алло, Надю? Ти щось хотіла? Я зараз трохи зайнята, – мовила вона байдужим тоном.

– Я хотіла поговорити про гроші, Інно, – прямо сказала я, намагаючись говорити максимально твердо. – Твоя мати взяла в моєї матері величезну суму. Це були мої гроші, які я привезла з Італії. Вони пішли на лікування твого батька. Сума дуже велика, і твоя мати не має звідки її віддати. Тож ти повинна це зробити.

У слухавці зависла коротка пауза, після чого Інна відповіла зовсім іншим, холодним і відстороненим голосом:

– Чекай-чекай, а до чого тут я? Я в тебе нічого не позичала.

– Як це до чого? – від обурення у мене перехопило подих. – Це твій батько! Твої батьки взяли гроші у моєї матері, бо у них не було ані копійки. Ти живеш і працюєш за кордоном, у вас є статки, ти повинна закрити цей борг перед нашою сім’єю!

– Слухай, Надю, це ваші справи з моєю матір’ю. Вони зі мною це питання не узгоджували. Якщо моя мати щось у когось бере, хай сама й думає, як повертати. Я не збираюся платити за те, про що мене навіть не питали. У мене своїх витрат вистачає.

– Моя мама віддала мої кошти, бо твоєму батькові було зле, а ти тепер кажеш, що це не твоя справа? Твоя мати постійно ходить до нас, бере все, що я привожу, а ти навіть рідним дітям нічого не передаєш!

– Не треба вчити мене жити і рахувати мої гроші, – роздратовано відповіла Інна. – Мої батьки дорослі люди. Якщо твоя мама була такою доброю і віддала твої гроші, то вирішуй це питання з нею. До мене більше з цим не телефонуй.

Вона просто кинула слухавку.

Я повернулася на кухню. Мама все ще сиділа біля вікна, плачучи. Побачивши моє обличчя, вона зрозуміла все без слів.

– Вона відмовилася, так? – тихо спитала мама.

– Звісно, вона відмовилася! Вона сказала, що нічого в мене не позичала і це не її клопіт! Мамо, ти розумієш, що ти зробила? Ти віддала мої гроші людям, які навіть не збираються їх повертати! На що ми тепер будемо робити ремонт?

– Надю, ну як я мала вчинити? Степан був у дуже важкому стані.

– Це були МОЇ гроші! – я стукнула кулаком по столу. – Не твої! Ти не мала права розпоряджатися тим, що я заробляла важкою працею! Ти знала, яка Інна, ти знала, що вона роками не допомагає батькам, але все одно віддала їм усе, що в нас було!

– Я сподівалася на їхню совість… – тихо мовила мама, опустивши голову.

– Немає у них ніякої совісті! – відрізала я. – Тітка Галина роками ходить сюди як на роботу, бере гостинці, виплакує свою важку долю, а її донька купує собі чергову квартиру і плювати хотіла на всіх нас! А тепер через твою доброту ми залишилися без копійки!

У хаті зчинилася справжня сварка. Мама виправдовувалася, казала, що буде віддавати мені гроші зі своєї пенсії, але це тільки ще більше мене дратувало. Як вона могла віддавати пенсію, якщо їй самій ледь вистачало на прожиття та комунальні послуги?

Вечір минув у важкій, гнітючій тиші. Ми з матір’ю майже не розмовляли.

Наступного дня тітка Галина знову з’явилася на нашому порозі.

– Надю, я чула, ти телефонувала Інні… – переступаючи з ноги на ногу, почала вона. – Вона мені передзвонила, дуже сварила мене, що ми вас турбуємо. Ти не гнівайся на неї, у неї там зараз теж складні часи, робота важка…

Я подивилася на неї згори вниз, відчуваючи, як усередині знову піднімається хвиля обурення.

– Тітко Галино, ви взяли в моєї матері гроші, які заробляла Я. Не ваша донька, яка працює за кордоном і купує собі майно, а я! Моя мама віддала вам мої заощадження без мого дозволу. І ваша донька заявила мені, що вона нічого повертати не буде. Ви розумієте, у яке становище ви нас поставили?

– Надю, але ж Степану дійсно було зле… Ми ж не для розваги взяли. Ми віддамо, обов’язково віддамо. Потроху, як зможемо…

– З чого ви віддасте? Ви знали, що у вас немає коштів, знали, що ваша донька вам не допоможе, але все одно прийшли і забрали мої гроші.

Тітка Галина не мала що відповісти, бо обидві ми чудово розуміли реальний стан речей. Повертати борг їм дійсно не було з чого, а Інна чітко дала зрозуміти, що брати участь у цьому не збирається.

Мама вийшла з коридору і встала між нами, намагаючись згладити кути, але це тільки додавало гіркоти. Я бачила, як мама намагається захистити і мене, і свою сестру.

– Не треба нічого казати, мамо, – мовила я, звертаючись до неї. – Ти вже все зробила. Ти віддала те, що належить мені, і тепер ми маємо наслідки цієї доброти.

Я розвернулася і пішла до своєї кімнати, зачинивши двері. Мені залишалося лише кілька днів до від’їзду назад до Італії, але замість відпочинку та спокійного часу з родиною я отримала повну невизначеність.