Її мамі було ледве 18 років, коли вона зрозуміла, що при надії – батьки в крик. Але дівчина навідріз відмовилася сказати, хто батько. Цю таємницю вона й забрала з собою в могилу. Тоді було вирішено негайно її одружити з хлопцем бідним, але роботящим, який часто допомагав батькам по господарству. Петро згодився не думаючи, бо поріднитися з такими багачами і очі закриєш, що дитина не від тебе. Очі закрив, але й серце для цієї дитини. Далі пішли його діти і за роботою та дітьми не бачила Анна світу божого. А робити Петро вмів і хотів, адже для своїх дітей старався, любив своїх синів страшенно, а от малу Марію бачив лише у ролі пістунки та ще й міг висварити, коли малі заплачуть.
Згадує Марія, як хлопці бігли до батька, коли той приходив з міста і в обидві руки брали солодощі, а Марії ніколи не діставалося, хіба брати поділяться, коли вже їм обриднуть когутики.
Анна жаліла свою донечку і обіймала, і пестила, коли бачила, що чоловік навмисне зачіпає дитину.
З роками нічого не змінилося, тому, коли Марія сказала, що йде вчитися на швачку, мати тільки зраділа:
– Йди, дитино, бо тут за роботою світу не видно, а люди зовсім по-іншому живуть…
Вітчим ні підвіз, ні карбованця не дав.
– На один рот менше, – все, що сказав їй в дорогу.
Жаль Марії було покидати хіба матір, але молодість брала своє. Вивчилася та знайшла собі добру пару. Привела додому жениха, а вітчим з порогу: «Весілля не робитиму, як береш так – то бери» і пішов. Анна тільки зблідла, але дітей благословила. Потім якось приїхала до Марії та привезла цілий статок, як на ті роки:
– Бери, доню, бери, купите собі ліжко та меблі, та посуд гарний. Я відкладала пів життя аби якось у тебе пробачення вимолити за ті твої тяжкі роки.
Жінки обнялися і плакали, вони добре розуміли, що стали заручниками обставин.
Коли сини Анни теж знайшли свою долю та пішли в світ, хто виїхав до роcії, а хто на схід України, то вона все частіше приїздила до Марії аби з онуками побавитися та привезти домашнього.
Гриз за це Петро її немилосердно і так вона ще молодою жінкою, але зійшла в могилу.
Петро не дуже й цінував жіночу працю, але дуже скоро зрозумів, що він без жінки нічого й не вартує, бо хоч і є худоба, але з молоками треба зробити порядок, та й зі м’ясом, та з курми, та з усім. В 90-сті він попродав усю господарку та поїхав до сина до pоcії, а далі до іншого сина на схід.
Був чоловік так у світах кілька років і вже й люди селі забули за нього, а тим більше Марія. І ось звістка – приїхав Петро до своєї хати, а вона вже й з вікнами вибитими та вся затхла. Чоловік вернувся на зиму і за той час ще пів хати спалив на дрова, тільки сусіди бачили, як він бідував та трохи підгодовували.
Він їм розповів, що на роcії робив на вишках і жив чи не в таких самих умовах, як тепер. А, коли здоров’я стало підводити, то поїхав до іншого сина. Але там довго не протримався, бо невістка не дуже хотіла ще в двокімнатній квартирі діда тримати, самим не було як розвернутися, от чоловік поїхав до рідної домівки. Не думав, що застане таку розруху, бо снилася йому його хата завжди помальованою та з шибами, що світилися чистотою та майоріли фіранками. На порозі він любив сидіти і пахкати, дивитися, як Анна з відрами йде зі стайні, а хлопці біжать пити молоко з бульками.
– Марія не навідувалася до хати, – говорили сусіди, – Прийде на материну могилу, зробить порядок і назад на автобус. Якби ви дали їй ключі від хати. То вона могла б за нею подивитися.
Чоловік лиш очі опустив – чужа для нього була та дитина, ой чужа. Але біда приперла і таки приїхав до міста та розшукав жінку, це було не важко, бо з села люди жили поруч в під’їзді. Отак її й підловив Петро:
– Здоров, Маріє, впізнаєш?
Вона не впізнала в цьому зсохлому дідові чоловіка, який ніколи не мав для неї ласкавого слова.
– Вам чого треба?- різко спитала.
– Маріє, може б ти мене прийняла до себе? Хата геть розвалюється, я не дозимую…
– А ви мені хто, щоб я вас до хати пускала? Я вас знати не знаю, – і пішла.
Петро вернувся до хати, а про подію знало вже все село, та й чоловік Марії теж:
– То немічна людина, Маріє, не можна так…
– Немічна? А чи я не була немічна маленька, як він мене штрикав та попихав і слова доброго не казав. Тоді йому моя немічність була байдужа!
Не спала. Згадувала і згадувала ту лавину зі спогадів, яка накотилася на неї. Чи схвалила б її вчинок мама?
Фото Ярослава Романюка
