Юля була з тих людей, про яких кажуть «має хватку». Вона працювала спочатку в садочку, а потім, коли почали відкриватися ресторани, то й там. Але завжди і звідти, і звідти вона несла додому важкі сумки з відходами чи відкладеними продуктами, з випивкою, яка потім плавно перекочовувала в столи людей, які могли щось зробити для неї. Вона завжди була привітна і усміхнена, хоч вставала о шостій ранку аби вигуляти собак, готувала родині завжди свіже поїсти, а потім до ночі працювала на роботі. Крутилася, бо мала дітей.
Старшу донечку Наталочку вона мала від одногрупника Руська, який потім швидко здимів, бо не міг витримати тещиного характеру, яким «заразилася» і Юля. Тоді мріям і прийшов кінець. Юля сама не мала багатого дитинства, а тепер на таке саме вона має приректи й свою дочку? Ні, такого не буде. Тому Наталочку вона залишала на бабусю ще немовлям і працювала й працювала…
Якось в ресторані вона й зустріла Бориса, далекобійника, що розкидав грошима і кліпав на Юлю. І вона додала, поділила і вирахувала, що мав би бути непоганим чоловіком.
Так у неї з’явився улюблений син Марко, який полонив і сварливу бабусю, саме в любові до Марка вони не мали різнобою.
Наталочка ходила в школу, Борис їздив в рейси близькі й далекі, Юля працювала, а бабуся командувала – щастя.
Перша проблема прийшла тоді, коли Наталочка вирішила поступати в училище. Цього Юля витерпіти не могла:
– Та я людей знаю! Та всі зараз рвуться в інститути по три рази, лиш би вступити, а ти отак відкидаєш? Ти чим будеш в житті займатися? Горбатитися як я?
– Мамо, я хочу сама…
– Сама? Я годую і одягаю, а ти сама?
Слово поза слово і вже Наталка грюкає дверима і ночує в подруги. Такий достаток в хаті, такі можливості, а вона в училище коровам хвости крутити… Пробував Борис втрутитися, але Юля його швидко на місце поставила, мовляв не його дитина, то й думку свою хай при собі тримає…
Не мав Борис впливу й на свого сина Марка, бо дитина росла балувана і мамою і бабусею, бо вже такий красунчик. Його допускали лиш тоді, коли треба було паска, але й тоді дитину засипали цукерками, а бабуся ще й гроші в кулак тулила.
А потім Борис плюнув і почав все частіше пропадати в гаражах та на роботі, бо охоти додому йти не було.
А Юля лиш відчувала, що знову вона все сама та сама, бо як не закерує, то толку ніякого не буде.
Пішов Марко в школу, а Наталя ощасливила, що заміж виходить. Жениха провірили на оглядинах і похвалили. Далі справили бучне весілля з Юлиними зв’язками і на її ж гроші, але ж нічого не шкода для доньчиного щастя. Склалися докупи з батьками і купили молодим квартиру. І вже спокійніше стало Юлі, що дочка прилаштована, а син ще в школу ходить і клопоту мало.
Проте знову сталося не по її – дочка надумала сповістити, що при надії.
– Чи ти клепку загубила? Що ти доброго зробиш? Розкабанієш і такого перспективного чоловіка втратиш. Думай трохи головою!
Проте думали головою й інші, тому зять пішов зі словами, що ним не будуть командувати, отак Наталочка знову залишилася сама, як і завжди.
Завжди було так, що матір вважала її бракованим товаром від батька, не звертала уваги, коли була мала, бо працювала. А потім не звертала уваги, бо з’явився Марко. А тепер вкотре вона сама в порожній квартирі, вона і келих вина… щовечора.
Може б Юля щось і захвилювалася через дочку, але вже почали її в школу викликати, бо Марко геть від рук відбився. Юля вкотре взяла з шафки запилену пляшку, купила торт і пішла залагоджувати справи, проте цього разу директорка була непохитна.
– Він гроші цупить. Те, що гроші вернулися, то я не буду повідомляти в поліцію, але вчитися він більше тут не буде.
А вона ж помічала… Але завжди думала, що то десь недорахувалася, загубила, поставила в іншу кишеню чи Борис взяв… Знову пасок і бабуся жаліє. Але ж робити щось треба. Віддали його в військове училище, але там він довго не протримався…
А снігова лавина лиш набирали швидкість – занедужав Борис. Що Юля не металася по своїх зв’язках, до яких професорів не возила, але вердикт був невтішним. Він згорів за кілька місяців. В останні дні попросив аби син до нього прийшов, він дивився на цього красивого хлопчика і не знаходив слів. Він давно знав і про клей, і про компанію, і гроші:
– Марку, бережи маму. Ти залишаєшся за чоловіка. Але Марко не слухав заповіту, бо вже не міг стриматися. Він виносив з дому речі і знав, що його «дівчата» пробачать. Так все просто.
Юля й лікувала сина, викуповувала свої ж речі з ломбардів, і нарікала на гірку долю та людську заздрість.
Наталочка хоч і «не розкабаніла», але кавалерів гідних представленню матері не було. Жила собі тихо з колегою по роботі і не мала ілюзій про кохання та щастя.
А от Юля знайшла собі нового чоловіка так само на роботі, лиш він не був клієнтом ресторану, а вантажником. А що їй хотіти в свої п’ятдесят – мільйонера? Тарас переїхав до неї і намагався приструнювати Марка, але дійшло до того, що між ними сталася штовханина. Отак і загримів Марко за грати, бо справитися з ним було неможливо. В суді він торочив матері, що та його зрадила…
Юля сидить в своїй великій пустій квартирі і складає плани, що викупити, де взяти грошей і коли понести дитині передачку, бо ж не лише вона свою дитиночку без нагляду. Треба просто набратися сил, бо ж вона вже не молодиця. Ось вип’є трішечки, щоб не так пекло в душі і все мине, втома мине, в голові просвітліє, але третю пити не треба, бо тоді вона хоче спати, а треба ж працювати, бо он які видатки. Все здиміло з тим Борисом і його болячками, та й люди заздрять і отак все на неї виливається. А вона ж не хоче нікому нічого злого, а лиш добра для своїх дітей.
Фото ілюстративне.
