Марта аж зойкнула, коли почула від сина Дмитра, що той хоче одружитися зі своєю колишньою однокласницею Іриною. Чи Дмитро глузд з’їхав?
Після того, як чоловіка Марта не стало й так заледве зводить кінці з кінцями. Сина у виші вчить, і взяти ще в хату ще одну бідосю – вона не може. Іра – сирота. Кілька років тому не стало її батьків і бабуся стала опікуном дівчинки, яка мала проблеми зі здоров’ям.
За матеріалами “Наш День”.
Пережите ще більше повпливало на здоров’я Іринки. Їй необхідна була опepація, коштів на яку бабуся, звісно, не мала. Та світ, як кажуть, не без добрих людей. Коли священик виголосив у церкві про їх потребу, люди зібрали гроші. Але хіба це означає, що Іра тепер абсолютно дужа?
І досі на обстеження періодично їздить, в стаціонар лягає. А це – гроші, гроші, гроші… Тільки Дмитро чомусь цього не розуміє. Врешті, Марті хазяйка в домі потрібна, щоб і на господарстві, і на городі їй допомагала, онуків подарувала. А з Іриними проблемами, хтозна, чи можна їй ставати матір’ю…
«Та усе добре в Іринки, мамо. Вона навіть спортом стала займатися, на роботу влаштувалася, бо не хоче сидіти на плечах у бабусі», – скипів Дмитро. Але Марта не вгамовувалася: «Шукай іншу. Багату, перспективнішу. Ти – вродливий, вчений, балакучий – будь-яка дівчина про такого мріє!»
Після такої розмови з матір’ю Дмитро снував, як мара. Замикався у своїй кімнаті, не ходив до клубу. Він дуже кохав Іринку, та все ж мамині слова не йшли з голови, засіяли у душу сумніви. Усе життя возитися з недужою дружиною не побажаєш навіть ворогові. Та й без дітей життя собі він не уявляє. То, може, все-таки матір права?
Слід обов’язково поговорити з Ірою. Знає, це буде важко, дуже важко, але він мусить пересилити себе. Тим паче, уже сказав дівчині, що хоче одружитися з нею. І який бiс його підштовхнув ось так, знічев’я, не порадившись з матір’ю, белькнути про одруження? Гадав, канікули у виші – найкращий час для весілля, і ось маєш…
Весь тиждень Дмитро з тривогою чекав вихідних, коли Іра приїде з міста. Зустріне її на автобусній.
Дівчина, загледівши Дмитра через віконце автобуса, радісно усміхнулася, подала знак рукою. На очах усіх його чмокнула. «А що ж тут такого, Дмитрику? Скоро одружимося, тож нехай усі знають про нашу любов», – засміялася Іринка своїми милими ямочками.
Дмитро, затинаючись, мовив: «Нам слід поговорити, Іро. Здається, ми поспішаємо з одруженням. Розумієш, ти – нездорова, точніше, ще не зовсім. І заміжжя може тобі зашкодити, а я бажаю тобі тільки добра».
Іра не могла збагнути: що таке каже Дмитро? Хіба кохання комусь нашкодило? Поруч з ним вона, навпаки, чує у собі неймовірну силу й енергію, їй хочеться обійняти весь світ!
Вони йшли понад річкою, де часто зустрічалися. Ірі від почутого крутилася голова і переймало дихання, а Дмитро, мов заведений, строчив мамині слова: «…ти нездужаєш. Іро, тобі не слід виходити заміж…» Дівчина зблідла. Зупинилася. «Стій. Не проводжай мене далі. Я сама… Я усе зрозуміла…» – ледве мовила.
Бабуся, як могла, заспокоювала онуку. «Не плач, Іринко, яке це кохання, коли Дмитро твоїм станом тобі дорікає? В чому ж тут твоя вина? Не вартий він твоїх сліз, рідна моя».
З того дня Ірина дала собі слово: про своє самопочуття думати не буде. Стане іншою, розкутішою, сміливішою, упевненою в собі. Обов’язково вчитися далі буде. Вперше у свої дев’ятнадцять вона завітала у перукарню. Зробила сучасну стрижку, макіяж. На роботі її не впізнали. «Ти вже виглядаєш на симпатичну лікарку, санітарочко», – зробила їй комплімент старша медсестра. – А як у тебе з атестатом?»
Іра зізналася, що не вступала нікуди, щоб не обтяжувати бабусю. Атестат же у неї – блискучий. Тепер, коли вона має роботу, в хаті ремонт зробили, і новий одяг бабусі купила, а то в одному вбранні багато літ до церкви ходить…
Марта таки знайшла дружину для сина. Доньку своєї подруги. Дарма, що та на шість років старша за Дмитра, зате який особняк має! Здалеку ту красу видно! І власну машину вправно водить. Свати обіцяли й Дмитрові іномарку купити. І вродлива невісточка, і здорова. Не так, як Іра.
Утім, може, й гріх казати, але Марта полегшено зітхнула, коли довідалася, що бабуся Іри тяжко занедужала і перебралася до онуки в місто. За їх хатою сусіди наглядають. Іра з’являється щось оновити, освіжити на господарстві. Чим рідше будуть бачитися з Дмитром – тим ліпше, думала.
Невдовзі Господь забрав бабусю на небеса. Іра згодом продала хату. За рекомендацією головного лікаря вступила у медичну академію. Вдень йшла на навчання, вечорами – підзаробляла. Комусь масаж зробити, іншому – перев’язки. Вчилася здебільшого вночі. Так і жила у своїй однокімнатній «хрущівці», яку придбала на гроші за хату в селі.
Час збігав швидко. І ось вона знову прийшла на роботу в районну лікарню, де колись працювала санітаркою. Поступово завойовувала авторитет, як досвідчений фахівець. Тут і зустріла його, Василя Андрійовича. Його легка хода, іскристий погляд, теплий баритон зачарували її. Не хотіла вірити, що закохана до безтями, бо вмить зринули в пам’яті слова, які колись сказав їй Дмитро: вона перенесла опeрацію на серці, отож не створена для сім’ї. Дивно, що вона, як лікар, погоджувалася з цим. Але як пояснити це своєму серцю, яке, на щастя, тепер її не турбує, а тривожить іншим, солодким щемом – щемом кохання?
Вони зустрілися поглядами перед «п’ятихвилинкою». Потім їм разом із Василем Андрійовичем випало нічне чергування. «Поступає пацієнтка. Передайте санітарам, щоб підготували місце в палаті», – звернувся він до Ірини. На ношах вона загледіла жовте обличчя якоїсь жінки. А ось й історія. Ірина передивляється дані і здогадка проймає її наскрізь – ця пацієнтка знайома їй, вона – мати Дмитра! І в лікарні вона буває часто. Має цілий букет болячок. Пересувається за допомогою милиць. Тепер стан жінки погіршився.
Іра підключала їй крапельницю, бо молоденька медсестричка ніяк не могла. Сльози навернулися на очі: невже і її колись чекає таке? Адже пані Марта не така вже й стара…
Її сльози помітив Василь Андрійович. Зупинив. Повів в ординаторську. Став допитуватися. Не відпустив, доки Іра не розповіла, чому плаче. Він слухав її уважно, не перебиваючи. Потім попросив принести усі її виписки. Іра послухала його. Не заперечила і тоді, коли Василь Андрійович повіз її на обстеження у сучасну столичну клініку. Тут, у районі, її визнали здоровою, але там, у Києві, досконаліше обстеження. Вона, як лікар, це добре знала і боялася почути у столиці щось погане.
Однак спеціалісти підтвердили: вона – одужала і вже давно могла створити сім’ю, мати дітей.
Василь ніжно пригорнув сяючу від радісної звістки Ірину. «Моя мати мріє про гарну невістку. І онуків бажає. Вийдеш за мене, Ірино?»
Колеги з роботи хвилювалися – з якою новиною приїдуть Ірина з Василем? Однак до гарної звістки додалася друга – Василь одружується з Іриною! Усі щиро раділи новоспеченій парі, вітали молодят. І лишень у куточку, біля вікна, опираючись на милиці, безутішно сумувала жінка з красивим весняним іменем – Марта, до якої ніхто не приходив.
Ні син – любитель чарки, ні невістка, яка давно покинула їх і вийшла заміж за іноземця, так і не подарувавши Марті онуків. Вона чи не найбільше від усіх чекала на повернення Ірини. Щоб попросити у неї прощення. Доки ще може це зробити. Поки – не пізно…
Автор – Марія МАЛІЦЬКА.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
