fbpx
Історії з життя
Марина теж розгнівана. Буде її вчити кожна зустрічна. Вона не хоче для свого сина добра? Таке сказати! Та вона готова душу віддати

Маринко, скільки років не бачилися! Як справи?, – усміхається стара знайома.

– Та нічого, ще працюю. Як ти?

– Та скоро на пенсію онуків бавити. Їх у мене двоє. Ось дивися, схожі на мене, – показує фото в телефоні милих близнят, що віддалено чимось і схожі, – А в тебе скільки онуків?

– В мене ще нема, – намагається сказати це розважливо і з усмішкою.

– Та ми з тобою разом в палаті лежали, в тебе ж хлопчик?

– Так, але він ще не одружений, – не може приховати емоцій.

– Тридцять п’ять. Ну нічого, ще не сорок, – говорить та тоном, що вже таки не одружиться.

Вони ще трохи балакають про спільних знайомих, їхніх дітей, проблеми. Марина йде додому з важким серцем. Вона теж хоче аби син одружився і мав в житті людину. Яку буде любити, нічого, сьогодні прийде вечеряти, то вона з ним поговорить.

– Назарку, ти би привів якусь дівчину на вечерю. Я буду тільки рада, та й тато.

– Ма, тільки не починай, – з набитим ротом кривиться він.

– Я не починаю. Просто мені тривожно, сину, роки йдуть, ми не молодіємо. В інших вже й онуки є, а я, видно, не діждуся.

– Все. Апетит зіпсовано. Дякую, було дуже смачно.

Він одягається, а вона тицяє йому в руки контейнер:

– На, не злися. І так одна шкіра і кості. Бери, бери. Завтра занесеш.

Син бере їжу і йде, розізлився.

– І що це було, – питає чоловік.

– Характер. Може, він когось має, але не все гладко з нею?, – мріє вона.

– Щоб було гладко, то треба притиратися характерами. Якби побув трохи голодний, то би вже давно знайшов, хто б йому суп би зварив.

– Що ти говориш? Як голодний? Ти подивися на нього – худий, високий. Як я йому не дам їсти, то що з нього буде?

– Сам собі хай готує, – бурчить чоловік.

– А ти собі хоч раз в житті щось приготував? Підігріти не можеш, а на сина наговорюєш, – злиться вона.

– Тому я й одружився і не викабелююся: дають – їм, не дають – не їм.

Марина тільки фиркає і поринає в думки. За кого б посватати і з ким звести? Вона вже говорила про це з кумою Оксаною, але далі від розмов не пішло. Тепер треба за це взятися серйозно.

На роботі колеги звернули увагу на сумний і зажурений вигляд. І вона охоче виливала перед ними душу:

– Дівчата, скоро тридцять п’ять! А він хоч би раз привів когось. Все сам і сам. А як мені за нього тривожно Прийде до нас поїсти, то як той звір голодний, все до крихти з’їдає, бо ж чоловік, має в тому потребу.

Вона виливає багато подробиць і бачить співчуття в очах «дівчат», яким вже добре за п’ятдесят. Раптом новенька фиркає:

– Ви ще досі його не відлучили.

– Що?

– Не відлучили, кажу. Як ви хочете від нього чоловічих вчинків, коли саме ви плекаєте в ньому його інфантильність? Ви перете його одяг, білизну, годуєте і прибираєте в його квартирі – все те саме, що робили для маленького. Хіба ви цього не бачите?

– Та що ти розумієш, розумака, – накидаються на неї «дівчата», – що ти в житті бачила чи дітей маєш аби таке говорити?

Марина теж обурена. Буде її вчити кожна зустрічна. Вона не хоче для свого сина добра? Таке сказати! Та вона готова душу віддати.

Але слова в ній бродять день і два. Вона з кожною дрібницею, зробленою для Назарка, бачить її правоту?

– Знаєш, Назарку, ми з татом поговорили і вирішили, що вмішуватися в твоє життя не будемо, бо ти давно дорослий і справишся з усім сам.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото – ілюстративне(pexels)

You cannot copy content of this page