Подруга днями розповіла мені історію. Мені це здалося неймовірним та абсурдним. Вона в розмові згадала, що з мамою навіть не розмовляє, бо тій усе життя було начхати на доньку, вона займалася лише своїм особистим життям.
У моїй голові це просто не вкладається. Адже мама — найближча людина і вона не може бути чужою.
Я втратила маму у восьмирічному віці. Завжди заздрила дівчаткам, яких після школи зустрічала мама. Навіть коли подружки скаржилися на прочухана від мами, я заздрила. Не розуміла, як можна злитися на рідну матусю.
Мене виховував батько. Він любив мене, але часу для мене завше бракувало, заважала одвічна зайнятість. Коли я увійшла у “важкий” підлітковий вік, батько прийшов і приголомшив мене звісткою.
— Наталю, у мене є жінка і я збираюся одружитися.
Ну що могла сказати дівчинка-підліток, яка щовечора розмовляла з фотографією мами?
– Ні, я не згодна.
– Чому?
– Чому? – Зі сльозами на очах обурено перепитала я, – Якась тітка прийде до нас жити?! І я її маю мамою називати? Хіба нам погано вдвох?
— Наталко, ти доросла і маєш зрозуміти. Мамою нікого називати не треба. Мама в тебе одна та Олена не збирається займати її місце.
Але я вперто стиснула зуби та озвучила ультиматум:
— Якщо вона сюди прийде, то я звідси піду.
І гордо пішла до себе. У кімнаті лила гіркі сльози. Мамина фотографія дивилася на мене ласкаво, але все ж з осудом.
Наступні кілька днів батько намагався заговорити, але я казала, що втомилася після гуртка та домашніх завдань, і мигцем гнала до своєї кімнати.
Однак у вихідні мені все ж довелося поговорити з батьком.
– Наталю, ну ти хоча б познайомся з нею. Мамою вона тобі не стане, але може зможете потоваришувати?
Батько безпорадно подивився на мене і я погодилася.
– Гаразд. Запрошуй свою Олену. Подивлюся хоч, хто там тебе обкрутив.
Звичайно, на той момент я твердо вирішила, що виживу цю пані з нашого дому. Малювала собі ситуації, як підсипаю в чай сіль чи ще щось гірше.
Вранці принципово не готувала їсти, хоча зазвичай це був мій обов’язок.
Коли таткова подруга прийшла, я всім виглядом демонструвала, що їй тут не раді. Олена почала мене розпитувати:
— Наталю, тато сказав, що ти на гурток ходиш. А на який?
– А тато не сказав? — уїдливо запитала я, але таки згадала про виховання і буркнула, — плаваю.
– Ух ти, як класно! І як успіхи?
— Нормальні у мене успіхи, спортивні, — не забувала я огризатися.
Олена виявилася дуже тактовною і почала збиратися додому.
Усередині мене зазвучав гімн перемоги, але зарано Через кілька днів уранці на кухні, я зустріла Олену.
— О, нічого собі. А щ ви тут робите?
— Привіт, Наталко. Тато втік, а мені пізніше треба. Може тобі приготувати сніданок?
— Ще що, — невдоволене обличчя відповіло за мене. І я дістала вчорашню піцу.
— Наталю, ти ж спортсменка, навіщо ти це їси? Та ще й на сніданок. Тобі для поповнення сил потрібне повноцінне харчування. Давай я тобі на обід салат з овочів приготую і в мене смачний коктейль є для поповнення сил.
— Ні. Ідіть куди йшли. Ви мені не мама, – досить грубо відповіла я.
— Звичайно, не мама, і ніколи нею не стану. Але дружити з тобою я дуже хотіла б. Ти розумна та цікава дитина. А ще ти дуже добра, хоч і добре приховуєш це.
Олена пішла, а я мимоволі згадала розмову. Моя свідомість начебто роздвоїлася: одна частина з підозрою поставилася до незнайомої жінки і підказувала: “Підлизується. Ти їй не потрібна. Вповзе як змія до хати і сама знаєш. що буде далі. Казку про Попелюшку читала? Ось так будеш підлоги мити”.
Друга частинка, яка безмежно сумувала за мамою, казала: “Та нормальна жінка. Що батько має бути один усе життя? Ти, Наталко, егоїстка”.
Ось у таких сумнівах я й пішла до школи.
Коли повернулася, на столі стояв салат із овочів, скибка житнього хліба та склянка білкового коктейлю. А поряд маленьке плюшеве ведмежа.
І знаєте, сльози самі покотилися з очей. Після того, як мами не стало, про мене ніхто так не дбав. Тато був завжди зайнятий і йому було байдуже, яка їжа в моєму раціоні. Він казав, що я вже доросла і сама можу приготувати обід.
Я могла, але цей обід був приправлений любов’ю та ніжністю. Це допомогло прийняти правильне рішення. Увечері я сказала татові:
— Гаразд, одружуйся, а там побачимо.
Спочатку я з побоюванням ставилася до мачухи, але згодом побачила, що всі її вчинки щирі. Вона підтримувала мене у всьому. Приходила на змагання, на батьківські збори, навчила правильно харчуватись.
Мачуха стала для мене близькою і рідною людиною, з якою можна обговорити всі дівочі секрети.
