Та й життя своє вона жила заради дітей. а тут на пенсії вирішила, що пора їй почати жити «на повну».
Вірніше, їй нова подруга втовкмачила, що пора вже їй починати жити, а не відкладати життя.
Я нічого не маю проти, але хай вона живе в міру своїх можливостей, а не чужим мозком.
Справа в тому, що її нова подруга Наталія Юріївна особа забезпечена була при чоловікові, а тепер її донька має бізнес, тому матері грошей підкидає. Проте, я думаю, що тут щось не чисто.
Отож, ця пані Наталія почала моїй свекрусі казати, що в шістдесят життя тільки починається:
– Господи, Віро, та які твої роки? Треба гарно виглядати і тоді почуватимешся добре. От подивися на себе: я коли бачу оці твої капці, цю спідницю брудного кольору і цей гольф під шию, то мені вже тиск скаче. А ти подивися на мене: все до ладу, все підібрано вдало і зручно сидить. Я коли йду по вулиці, то на мене молоді жінки заглядаються, бо теж таке хочуть. Та я одразу наче двадцять років скидаю і просто лечу та не думаю, що у мене там якісь вени на ногах. Ти подумай, що по одягу та зустрічають завжди і ти в одязі теж по-іншому почуваєшся!
У свекрухи ж очі на лоба полізли, бо у неї чоботи мали мінімум п’ять років відслужити, а тоді вже треба думати чи вони не занадто зносилися і чи йти до магазину чи в ремонт взуття. Про якісь пальта чи костюми – так само.
– Ні, Наталю, то мені не по кишені буде. Добре, що у тебе донька має магазини та щось тобі зі знижкою продасть, а щось подарує. А у мене пенсії на мене ледве вистачає і ще я хочу дітям допомогти…
Але та подруга діяла хитро. Одного дня повела маму в свій магазин і там попросила їй допомогти вибрати одяг. Звичайно, що все моїй свекрусі пасувало і вона аж помолоділа, а, коли почула, що їй ще зроблять знижку, то вже не хотіла з того одягу вилазити.
– Маринко, – плакалася мені вона, – я як у сні дала карточку і більше нічого не пам’ятаю, тільки сонце, вітерець і щастя…
Оговталася свекруха тоді, коли в магазині на касі її картка не подіяла, бо на ній не було коштів.
Вона почала ритися за готівкою в кожній сумочці, але й там нічого не було і ніхто з черги не проявив милосердя, щоб купити жінці продукти.
– Я чула, як хтось шипів з жінок, що в такій дорогій сумочці мають бути гроші, видно, я звикла до халяви! Я просто втекла з магазину і залишила всі продукти. Більше туди не ходжу!
Виявилося, що всі гроші, які були відкладені на «чорний день» і «дуже чорний день», всі вони зникли, зате в шафі був гарний одяг.
– Мамо, – кажу я їй, – як у вас були такі великі знижки, то чого так мало того одягу?
– Я не знаю! Наталка мені завжди давала знижки, казала, що то її доньки магазин і мені треба знижку.
Я могла тільки поспівчувати і ми дали їй пару тисяч на продукти. А потім мені стало цікаво, що то за магазин такий і я туди поїхала з подругою, наче на закупи. Господи, мені від цін одразу тиск піднявся! Там хоч і якісні речі, але втридорога!
І моя думка таки підтвердилася, що та «подруга» не така проста: як тільки виявилося, що у свекрухи вже ні копійки нема, то та пані перестала до неї телефонувати!
Я вирішила, що не скажу свекрусі, що їй просто продали товар втридорога, може вона сама здогадається, що одяг може підняти настрій на якийсь час, але ж все йде з нашої душі, а не навпаки! Я так думаю, а ви?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
