Я вже сама себе картаю, що якби не зійшлася з тією родиною, то ніколи б мій син не зустрів ту Настю і не вирішив одружитися.
А у неї двоє малолітніх дітей, а самій лише двадцять п’ять років, ніде не працює, діти як не соплі, то ще щось і так вона крутиться та ще й жити не має де.
І от на таку натрапив мій син, красень і з хорошою роботою, а все через мене. То я своїй дитині так світ зав’язала!
Я ростила Павлика сама і вже від тієї самотності стомилася. Все я та й я. Коли ж він пішов вчитися в училище, то мені якось легше стало, б хоч якась стипендія була у нього.
– Сину, ти бачиш, що ті пару гривень і вже мені легше, – казала я йому аби він і далі гарно вчився.
І син мене не підвів. Мало того, що він добре вчився. То ще й мав інтерес до роботи і спочатку помагав в майстерні, як то кажуть, принеси-подай, а потім вже після закінчення навчання почав потроху сам долучатися до ремонту машин і так вже став заробляти.
Вже йому й двадцять два, а він ніяк мене з дівчиною не знайомить.
– Ще встигну, – каже він мені, – вже ти якось своє життя влаштовуй.
І я так і зробила, бо вже давно мала на прикметі чоловіка, який мені подобався, а я йому. Ми так по роботі познайомилися, а потім вже тісніше почали спілкуватися і одружилися. Отак я в сорок п’ять років була вперше нареченою.
Жили ми з Василем добре, навіть, дуже добре. Він мав дітей від першого шлюбу і їм допомагав, а потім каже:
– Слухай, давай в селі купимо дім?
– Але ж моя квартира має лишитися синові, – кажу я йому, – Бо він має мати якийсь куточок, коли одружиться.
– Добре, тоді продамо мою, а поки поживемо у тебе.
Так ми й зробили і купили будиночок, Василь там на вихідних пропадав, бо все треба було довести до ладу.
Через п’ять років ми остаточно переїхали жити в село, бо мені вже не терпілося, адже сину двадцять сім, а особистого життя ніякого.
Трохи навіть мала зуб на Василя через його педантичність, бо ніяк не хотів переїхати хоч в одну кімнату з ремонтом, все мало бути ідеально і тоді там можна було жити.
Але не довго ми насолоджувалися затишком, бо тут приїхала Василева донька з дітьми, життя у неї пішло не за планом і от тепер нема де жити. стали ми всі жити разом і я до її дітей прикипіла серцем, бо такі маленькі дітки, ну чудо просто.
І отак мій син ту Настю в нас і зустрів і все – хоче женитися. А та й раденька, що матиме дурника, який чужих дітей буде годувати!
– Сину, що ти робиш, – кажу я йому прямо, – вона ж тобі свою дитину не подарує, отак чужих все життя й будеш ростити, а вони й «дякую» не скажуть.
Але він вперся і все. Настя теж добра, ні аби зрозуміти, що вона має дати хлопцеві шанс жити з пристойною дівчиною, ще сміє мені «мамо» казати!
Тут я вже не витримала і висказала все.
– Ти совісті не маєш! Хлопчина молодий, одинокий, а ти вже й рота роззявила, щоб твоїх годував! Знаю я таких! Ти чого однієї сім’ї не тримаєшся, а скачеш від одного до другого?
І на те прийшов Василь, а я вже не могла себе стримати і не могла спинитися. Отака я людина, що запальна і не можу прикидатися, що все мені добре, коли мені на стіни лізти хочеться!
Я поїхала до своєї квартири, а син тоді сумку в руки і до Насті в село… Отак от все повернулося і що мені тепер робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
