Я, чоловік, наша донечка Ніна та собака Топа – ось все, що у нас лишилося і я вважаю, що це неймовірне багатство.
Скажу, що тоді емоційний стан мінявся дуже швидко до діаметрально протилежного – від щастя, що ми цілі і неушкоджені до розпачу, що ми не маємо майбутнього.
Пересадок і автобусів було так багато, що аж голова крутиться. Нарешті ми опинилися в маленькому містечку на Заході країни, де не чути було вибуxів, лише час від часу звучала сиpена. Це було блаженство.
Проте, жили ми з десятками інших сімей в дитячому садочку. Нас годували і було де помитися та погуляти, але все одно нам хотілося якогось усамітнення та власного куточку, хоч якогось.
Не буду вам казати, що ціни на житло в цьому малому місті злетіли в два рази, але попит продовжував зростати. Ми вперто шукали квартиру і побували в відверто непридатних квартирах за які просили шалені гроші.
Власники нормального житла, коли чули, що у нас домашня тваринка, то навідріз відмовлялися здавати квартиру.
– Знаю я цих собак – все мені погризе, а в мене меблі нові. Ще й гадити буде по кутках, а мені тоді всі килими в хімчистку здавати?
Відмова йшла за відмовою і ми вже втратили надію щось знайти нормальне.
Скажу, що у мене вже закрадалася думка віддати Топу десь в притулок, бо реально неможливо було знайти житло. Проте, донечка і чоловік були категорично проти.
– Мамо, у мене є лише Топа! Я нізащо її не віддам!, – казала дитина.
Я подивилася на чоловіка аби знайти підтримку в ньому, але він аж розізлився:
– Топа пережила з нами все це, а тепер я маю й її кинути?
Одна родина, що була разом з нами вирішила переїхати в село і ми тримали з ними зв’язок. І ось вони телефонують і кажуть, що в селі є приватний будинок, дуже скромний, але люди віддають просто так, головне за комунальні послуги вчасно платити.
Ми порадилися, бо мінусів було дуже багато – ванної в хаті не було, як і туалету. Ми абсолютно міські жителі і, що у мене, що у чоловіка, всі родичі – міські жителі.
Ми вирішили ризикнути.
Приїхали і охнули – повітря чисте, зелено, тепло, спокійно… Хата не нова, але ми взялися до роботи, а сусіди виявилися людьми, які допомагали й порадами, й продуктами.
Скоро нашу хату було не впізнати – пахла вапном, чистотою і свіжістю.
Поступово ми звикали до сільського життя, бо люди до всього призвичаюються, навіть до поганого.
Сусіди порадили нам запастися наперед дровами, бо газ хоч і був в хаті, але лише в одній кімнаті, а зима обіцяла бути холодною.
– Та й не знати чи газ буде, – говорили вони, – Бо ж бачите, що діється?
Дрова знадобилися вже восени і ми почали топити піч. Скажу чесно, що у мене, як і в чоловіка не було досвіду, як це правильно робити. Сусіди сказали закривати заслінку, коли все вигорить і вугілля буде чорне, тому ми вирішили, що вже експерти в цьому ділі.
Чоловік пішов в магазин, а я поралася з піччю.
Пригадую, що Топа почав страшенно гавкати і облизувати мені лице, тягати за руки. Я подумала, що він хоче на вулицю і пішла відкривати двері, проте впала біля них, голова була абсолютно працююча, а от тіло не слухалося зовсім.
Чи то Топа сильно гавкав, але раптом рвучко відкрилися двері і на порозі стояв чоловік. Він не зрозумів, що сталося, почав кликати на допомогу.
Прибігли сусіди і зрозуміли, що то чадний газ.
На щастя все обійшлося головним болем і тошнотою.
– Бачиш, мамо, – говорила донька, – А ти хотіла Топу лишити! А він нас урятував.
А що я можу сказати – вкотре переконалася, що за родину треба триматися руками і ногами.
Фото Ярослава Романюка.
