fbpx

Микола в чергове вигнав мене з хати, а коли я прийшла миритися, то там побачила Марту з своїми дітьми. Такого я не очікувала

Я знову і знову верталася до чоловіка після всіх його витівок. Вважала, що такий мій хрест і якщо я буду вести себе ще тихіше і непомітніше, то він реагуватиме не так сильно.

Не скажу, що ми одружилися з великої любові, скоріше прийшла до нас одна жінка та почала випитувати маму чи не дадуть мене заміж за Миколу. І мама мене вговорила:

– Донь, ти подивися, що там гарне ґаздівство, хата велика, буде де жити і тобі, і дітям. Всі чоловіки одинакові – ангелів нема. То зараз тобі в голові якісь дурниці, а потім до всього звикнеш.

Хоч на дворі були 70-ті, але таке було враження, що я ще при кріпосному праві.

Жили ми дуже бідно, тому Миколина хата під шифером і з цегли – то було дуже багато.

Мої свекри мене мали скоріше за безкоштовну робітницю, ніж за невістку.

– Марусю піди, Марусю принеси, Марусю погодуй, Марусю віднеси, Марусю пополи…

Те «Марусю» не зупинялося і я молода все бігала і бігала. На вечір не чула ніг і рук, але й далі свекруха голосно говорила, що я не доробала та нашкодила.

Микола до мене якоїсь любові чи навіть поваги не мав. Є та й є.

Дітей Бог нам не давав, а я все бігала та догоджала.

Єдина розрада для Миколи була в генделику і поки його батьки були живі, то він ще крився, але потім вже не мав спину.

Коли приходив додому, то виганяв мене з хати, кажучи, що це все його, а я ні на що не здатна і дурно хліб їм.

– На які діти я маю так тяжко працювати?, – дорікав мені він.

А й сама не розуміла для чого ми так багато садимо городу, тримаємо двох корів та свиней, якщо й справді не маємо великої родини. Але він звик так робити при матері з батьком і тепер теж ми тяжко працювали в полі.

Я все йому прощала і верталася та перепрошувала, що йому не догодила. Мені здавалося, що у Миколи більше нікого не має і я єдина, хто його жаліє та розуміє. Але далі виявилося, що я йому абсолютно не потрібна.

На вулиці були вже тяжкі 90-сті, ми виживали завдяки господарці. Мені вже тоді було трішечки за сорок, але виглядала я на всі шістдесят. Звичайно, що сільська розливайка Марта на моєму фоні виглядала дуже добре.

Микола в чергове вигнав мене з хати, а коли я прийшла миритися, то там побачила Марту з своїми дітьми.
Такого я не очікувала:

– Ти чого приперлася, – сказала вона мені, – Тут вже я буду газдувати.

Світ мені перевернувся. Я не могла зрозуміти де я і що робити.

Звичайно, що моя сестра могла мене терпіти кілька днів, але ж не все життя.

– Піду я, Ганю, хіба на цвинтар, – голосила я.

Ганя зітхнула, а потім і каже:

– Їдь, Марусю, до мого сина в Польщу, а там буде видно.

І я поїхала в чужу країну без грошей, і знання мови, і була певна, що там мене й поховають.

Нарешті Бог розвиднів наді мною небо і я зустріла там Олафа, який був нашим бригадиром.

Він мене пожалів, бо інакше не можу сказати, чого звернув на мене увагу, таку змучену, але я була вдячна за ту крихту співчуття.

Хоч робота була важка, але порівняно з тим, як я працювала, то було мені під силу.

Я вивчила мову і стала на ноги. Можу сказати, що я стала іншою людиною – впевненішою в собі, то точно.

Олаф запропонував мені вийти за нього заміж, але перед тим я мала поїхати і отримати папери від Миколи.

Хоч мене не було лише п’ять років, але за цей невеликий час Микола розпродав господарку, а його обора поросла кропивою, на порозі мене зустрів стариган, який за кілька гривень був готовий зробити все, що завгодно.

І перед цією людиною я так стелилася? Боже, Боже, де був мій розум.

Микола мене не впізнав і думав, що я якась пані, а коли я йому сказала, що від нього хочу то спробував повестися, як колись. Але я вже була не та і окрикнула йог добре, той сів.

Через кілька місяців я стала вільною жінкою і повернулася до Олафа.

У нас немає спільних дітей, але у Олафа є від попереднього шлюбу. Вони мене прийняли і онучатка мої просто обожнюють мої страви.

Зараз мені сімдесят сім і можу вже підбити підсумок мого життя – я вдячна за все, що зі мною сталося, бо тоді б я не мала того, що маю зараз – щастя і любов.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page