Та й навіщо мені та хата? Це я ще онуків до мами возила, бо тоді село ще було велелюдне, адже квартир в місті так не було, та й в селі була ферма. А тепер он поля позаростали, дорога вся в вибоїнах, так і чуєш, як водій автобуса на кожному камінчику дякує Богу за свою професію.
Як я хотіла з цього села втекти, ще малою! Пам’ятаю, як не гуси треба було пильнувати, то каченята, то козу пасти, то корову, то город полоти…
– От виросту і ніколи сюди не вернуся!, – казала я мамі на черговий наказ щодо роботи.
– От як виростеш, тоді й поїдеш, а тепер бігом трави нажала кролям!
Вчилася я гарно, бо вчителька сказала, що тільки так я зможу вийти в люди, а для мене «вийти в люди» означало навіки покинути остогидлу працю і обов’язки.
Тепер я аж усміхнулася, бо стільки в моєму житті було остогидлої роботи, що нарвати кролям трави – то просто мрія нероби… Робота і робота, зранку біжиш, ввечері теж біжиш, щоб щось купити і приготувати поїсти. Дітей забрати з садка, чоловікові вгодити і мовчки закрутити шуруп, засиліконити кран, прибити вішак.
Адже чоловік виходив з себе, що я його такими дурницями хвилюю, а він втомився на роботі. Та всяке було, не знаю, як я з ним і життя прожила, бо вже наприкінці не мав спину.
Діти мої одружилися і онуків мають, але де ті онуки села хочуть? В телефон втупляться і все, їм нікого не треба, ні села, ні друзів, навіть поїсти можуть забути з тими своїми іграми.
Там на гурток відведу, там зі школи дочекаюся і так мені день в клопотах проходить. Яке мені ще село?
Мама он, ніяк не могла з тієї своєї хати виїхати, вже старенька, вісімдесят два роки, а ніяк не хотіла в мене жити.
– А що я в тебе там буду робити, – каже мені.
– Город сапати, – сміюся я, – а ви тут що робите? Соваєтеся по оборі.
– Та я ще в церкву ходжу, до Килини йду в неділю.
– Мамо, тут церков ціла купа, ходіть хоч цілий день туди-сюди.
І отак я її переконала переїхати, бо мені було важко й на роботу і до неї в село їздити. Проте, аргументом стало, коли вона послизнулася.
– Все, вже мене ноги не слухаються, дитино, – каже вона, – Вже я слута стала.
– То не дивино і такі роки!
– Вже треба вибиратися, – з сумом казала вона і хоч дивилася на свою хату, але я розуміла, що не про господу мова.
Пожила вона у мене два роки і її не стало. Тоді я останній раз і була в селі, коли ми її там наряджали та відспівували. Закрила хату і попросила сусідів дивитися аби хтось не заліз.
Коли мене спитали чи я туди переселенців не хочу впустити, то я радо згодилася, бо ж хата пустує й так.
Навіть не цікавилася, хто там живе і не приїжджала. А тепер донька мені каже, що навіщо вона буде пустувати, то треба продати.
– Поїдь, забери дещо та пофотографуй і дамо оголошення, – каже.
От я й поїхала. Перші обриси викликали в мені якийсь трепіт, наче в дитинство вертаюся кожного разу і бачу, де я бігала з прутом за каченятами, а де обіймалася з хлопцями… От же згадалося.
І ось моя хата, як би сказала мама, весела: вікна чисті, навколо прибрано, немає того сирого і вогкого занепаду, який буває, коли люди виїжджають.
Видно, що там хтось живе. Я аж не подумала, що треба буде людей виселяти, а, може, й вони куплять самі?
Здригнулася від того, що на мене, на моєму подвір’ю загавкав пес!
– Тихо, Рябко, – на вулицю вийшов чоловік моїх років, – Вам кого?
– Я тут взагалі-то живу… жила! Я власниця!
Чоловік замнувся і запросив до хати. Все було, як при мамі – порядок і чистота, піч тепла, фіранки білі і вазони на підвіконниках… ні, то розсада! Я вражено роззиралася на все і чекала, коли ж вийде жінка.
– Ви щось шукаєте?
– Та вашу дружину, хочу їй подякувати, що все так в чистоті тримає. Геть як при моїй мамі…
– Я сам живу, – каже він сухо, – А садити люблю.
Поставив на каву, розповів, що немає тепер у нього ні жінки, ні дітей. Сам ледве одужав і тепер тут живе і за все Богу дякує. Мені не повернувся язик сказати щось про продаж. Вийшла на вулицю і сіла на лавочці якраз під хатою, за моєї пам’яті вона була прогнила, бо затікала вода, а ця нова, вимальована і суха… Просто Толик зробив довший навіс біля хати.
– Ви приїхали, щоб що?, – спитав насторожено.
– Та так, перевірити як хата, бо хочу на літо з онуками приїхати. Ви не проти?
– Ні, це є ваша хата, я в одній кімнаті живу…
І отак я передумала, не знаю чого, може через те, що коли хтось любить дім, то він і оживає, гріє і який варвар таке знищить?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
