Коли ми з чоловіком побралися, нам подарували пральну машинку “Фея”. Це був найдорожчий подарунок на той час. Брати навмисне скинулися, щоб порадувати нас.
Після весілля ми переїхали на орендовану квартиру. Брати жили поруч, відповідно доводилося спілкуватись з невістками. Але стосунки у нас були не прості.
Оля, дружина старшого брата, була дуже балакучою дівчиною. Від Люби ж можна було чекати будь-чого — відсторонена, замкнута, мовчазна. Якщо ми один до одного в гості практично не ходили, то племінники бігали до нас постійно. Особливо, діти Люби – 6-річний син та 4-річна донька.
Жили ми дуже скромно, доводилося економити на всьому. Печиво, фрукти, м’ясо я купувала лише для дочки, ми з чоловіком задовольнялися рештою.
Племінники не соромилися – пригощались навіть тоді, коли печиво, чи цукерка була захована десь на полиці. Я просила у Люби, аби поговорила з дітьми, але вона не реагувала.
— А що я можу зробити? – оце її єдина і улюблена фраза.
Якось я готувала вечерю, а до квартири без стуку зайшла Люба. Вона навіть не привіталася, одразу запитала:
– Де пральна машинка?
— У ванній кімнаті, — відповіла я.
— Моя зіпсувалась, тож я твою візьму.
Ну, в ті часи всім скрутно було, тому ми ділились останнім. Я без вагань позичила машинку.
Тиждень минув, за ним другий. Я до Люби пішла просити свою річ назад, бо ж прати потрібно.
— Яку пральну машинку? – дивиться на мене здивовано Любов.
Можете сміятись, але я пішла без нічого від неї. Розповідаю усе чоловіку він іде до брата, але повертається теж з порожніми руками. Пральною машиною у тому домі і не пахне. Ні нашою, ні ще якоюсь. Зате у Люби нова курточка і чобітки.
Наші діти і досі спілкуються, адже ми родина як-не-як. Люба нічого такого у своєму вчинку не бачить і не бачила ніколи. Ну так! Зробила! А що мала вдіяти, як грошей не було, а жінка, яка ті речі пропонувала лиш на ту нашу “Фею” була згодна обміняти.
Ми ж родина. Хіба шкода?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
