Напевне, серед усіх дівчат, що зі мною тут із України, тільки я й маю таку ситуацію незрозумілу. Знайомі мають список прохань і того, на що потрібно ще заробити від рідних, тільки от у мене все однобоко і не зрозуміло. Їхала, аби сину своєму допомагати, а він оженився і вже невістка мені заспівала такого, що й не знаю, як мені бути.
Я залишилась сиротою дуже рано. Фактично, усе своє життя я була одна у цьому світі. Ні батьків, ні сестер і братів, ні далеких родичів. Тож за сім’ю, яку створила з Павлом трималась я так, як ніхто до мене.
Напевне, саме сліпа моя любов і прив’язаність не дали помітити того, що чоловік мій поступово віддалявся. Я опікувалась ним, варила гарячі сніданки обіди і вечері, прасувала сорочки, вигладжувала стрілки на штанях, а він все більше мовчав і ніби як був мною незадоволений. Чим більше я старалась, тим більше негативу отримувала.
Зрештою, саме тоді, як я була на шостому місяці, він нишком зібравши речі і навіть не пояснивши що ж сталось – пішов із мого життя назавжди. Чому? В записці було написано, що він хоче свіжого повітря і волі.
Мені було важко, дуже важко із малюком одній. Добре, що начальниця ЖЕКу мене пошкодувала і взяла на роботу. Так я з Сашком чи не з першого ж місяця його життя і працювала, миючи під’їзди і прибираючи двори.
Син став старшим, пішов у садок і вже я могла на кілька годин бігати підробляти у мережі швидкого харчування. Так, по крихті, по нитці і збирала нам із сином на життя. Не мала я права розкисати, чи здаватись. Мусила тримати себе в руках заради малого мого Сашка.
Я й в Італію рушила тільки для того, аби на краще життя йому заробити. На квартиру більшу ніж ми мали, на одяг дорожчий, на освіту таку, аби та професія його усе життя годувала. Син вищу освіту отримував, а я вчила чужої мови, призвичаювалась до чужої країни і економлячи на всьому – допомагала Сашку.
Все добре було, аж поки не з’явилась у нього дружина – Олена ця. Дівчина із села з важким таким характером. Я свого Сашка не впізнаю тепер, бо ж він змінився до невпізнання. Змінив і життєві пріорітети і плани на майбутнє.
— Мамо, – телефонує невістка. – Прошу вас востаннє – ніяких грошей більше не надсилайте і передач нам не потрібно. Ви мене вибачте, але ви тим лиш гірш робите. Як думаєте, чи потрібно нам йти вперед, намагатись чогось досягти самостійно, якщо ви щомісяця нам і їсти і гроші на блюдечку? Вашого сина влаштовувала робота лаборанта в інституті. Знали б ви, чого мені вартувало нагадати, що він інженер і що може досягти більшого. Він просто не розумів, нащо йому кудись рухатись, адже всього і так досить є. На яку ви старість розраховуєте годуючи сина з ложки до сорока?
Ну, але хто мені та Олена? Я собі для сина передаю, не їй. Робила собі все, як до її появи, аж доки син мене не набрав:
— Мамо, давай ти гроші будеш складати і торби не передавай нам, будь ласкава. Стільки мені від них неприємностей, що ну його. Ми самі якось.
От! Уявіть, уже другу посилку не забирають!
Не знаю, як це все пояснити, бо ні в кого із дівчат такого немає. У кожної купа прохань і чітке розуміння на що заробляють, одна я і хочу допомогти, так нікому те не потрібно. виявляється.
Не знаю, як мені тепер бути. Напевне, буду їхати додому і вмовляти сина подумати,чи потрібен йому такий шлюб, бо ні до чого хорошого це не доведе.
Ну хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
