Почалося це кілька років тому – я побачила Івана, коли забирала взуття з ремонту, він якраз був на зміні. Привітний чоловік, гарний, десь трохи за сорок. Не скажу, що то було кохання з першого погляду, бо я вже надто навчена життям аби в таке вірити, але приємну людину в наш час запам’ятовуєш.
Далі ще щось треба було зі взуттям зробити, то, звичайно, що я пішла саме в ту майстерню. Іван поремонтував взуття безкоштовно, мовляв, дрібниця, хіба, каву купите.
– Добре, я вас чекатиму на каву через 10 хвилин, якраз на обід підемо, – осміліла я.
Отак ми почали зустрічатися – то на каву, то в кіно, то на концерт. Інколи, він приходив з букетом квітів, але не дуже часто, бо квіти дорогі, а я добре бачила, що чоловік не заробляє багато.
Я не з тих жінок, що хочуть золото чи діаманти, мені аби була хороша людина поруч, а на прожиття, якщо дві зарплати – то нам вистачить.
І тут він мені розказує, що має сина, з яким живе сам, бо дружина поїхала на заробітки і отак їх лишила. Вже п’ять років як має іншого чоловіка, а дитиною не дуже цікавиться, хіба передає гроші.
Я власних дітей не маю, тому перспектива вжитися з підлітком мене таки налякала. А, коли Іван запросив офіційно познайомитися, то мої всі переживання підтвердилися: худюще, під очима синьо від постійного сидіння в інтернеті, ніякого виховання від слова абсолютно – єдине, що від нього чула, то «угу» і «ага».
Подруга мені радила не пов’язувати з ним своє життя, бо чужі діти, то ще більший клопіт, ніж свої:
– Воно вже надто доросле аби його якось виховати, а ще ти чужа жінка. Він тобі точно кpовці поп’є.
І не помилилася.
Як виявилося, Ілля не хоче ні вчитися, ні митися, ні вдома допомогти. Він би вічно сидів за комп’ютером та бавилося. В кімнаті просто страшенний безлад. В школу за цей місяць, що ми живемо, мене вже викликали двічі – він ображає учнів, м’яко кажучи.
Іван просто як страус тікає – ніякої серйозної розмови і я бачу, що він всі ці роки сином і не займався, а радше попускав і все дозволяв: доки той хоче, доти грає, ніяких обов’язків, ніяких мір і рамок. Коли я намагаюся встановити якісь елементарні правила, як от їсти за столом на кухні, то це викликало такий супротив від обох: одне верещало, що хоче за комп, а інший мене переконував, що ж, головне, їсти можна будь-де. Я здалася. Я здалася, бо той порядок, який я намагаюся тримати в цій квартирі просто миттєво перетворюється як і «до», і в мене складається таке враження, що я з коханої жінки миттєво перескочила в знервовану прибиральницю, яка готова знищити, коли «підеш по помитому» і я її чудово розумію!
Подруга радить взяти паузу і перебути у себе вдома, куди я й так часто втікаю, ніби «полити вазони», а просто там відпочиваю. А ще краще його кинути – хай живуть, як хочуть.., але ж я люблю Івана.
Фото Ярослава Романюка.
