fbpx
Історії з життя
Незабаром той закарпатець написав листа: «Валю, я закінчив роботу по договору, отримав у розрахунок тонну зерна, півтонни цукру і ще трохи грошей. Куди це все везти – до тебе, чи, може, приїдеш з дітьми до мене?»

Кілька днів поспіль не вщухав рясний дощ.

Густі потоки немилосердно розмивали ґрунтові дороги, і ноги по кісточки вгрузали в болото. Для такого бездоріжжя треба не модельні черевички, а гумові чоботи до колін. Валентина, завуч сільської школи, поспішала додому, повертаючись із райцентру з освітянської наради.

Невеселі й тривожні думки обсіли голову молодої жінки. Важка нудьга зчавлювала серце, і вона з надією звела погляд у недосяжну височінь насупленого хмарами неба. Якби ж хоч на мить визирнуло сонце! Так надокучив цей дощ і вогкість, яка пройшла до самісіньких кісток! Так обридла ця сіра буденність, постійні суперечки із чоловіком-випивохою! Якби не діти – трійко яскравих промінчиків у житті, – то й не знала б, як жити далі…

За матеріалами – “Є”.

Сумні роздуми враз розвіяв легкий вітерець. Дощ раптово вщух і, на великий подив та радість, крізь хмари проглянуло сонце. Стало так легко на душі. Знову заструменіла у серці надія на краще життя…

Заміж вона вийшла не з великої любові. Просто настирним виявився прихильник: проходу не давав, нікого не підпускав до вродливої дівчини. Думала, що, як кажуть, «зтерпиться – злюбиться». Як же вона помилялась! Чим далі – тим складнішим ставало їхнє сімейне життя. Безпідставні ревнощі, безкінечні прискіпування… Іноді просто опускалися руки. На щастя, поруч була свекруха, котра стала для Валентини і мамою, і подругою, і мудрою порадницею. Що б не сталось – завжди виступала на захист невістки. Іноді, бувало, прийде Валя додому з роботи засмучена, стривожена. «Що сталось, доню?» – питає. «Та так… Нічого. На педраді директор трохи висварив, не розібравшись зі справою». Похитає бабця головою, а тоді дістає зі скрині велику тернову хустку, святкове вбрання, одягається, бере в руки палицю і гайда до школи.

– Та куди ж ви йдете? – біжить слідом Валентина.

– Я собі знаю.

Увійде в шкільний коридор і гукає. Виходять директор і ще кілька вчителів.

– Ви чого ж це взяли таку моду до людей присікуватись? А ще вчителі! Та моя Валечка від вас усіх найрозумніша, а ви чіпляєтесь, як реп’яхами.

Ще й палицею розмахує. Жінці соромно перед колегами. Але водночас і радісно, що таку захисницю має, яка часто навіть від свого сина захищала, за що й сама отримувала «на горіхи».

Коли жінка має порядного чоловіка, то має повагу та авторитет. У Валентини Володимирівни такого щастя не було, бо ж друга половина – вірний товариш чарчини. А з такими ніхто ніколи не рахується. Врешті-решт перемогли жіноча гордість та просте бажання щастя. Зібрала речі, дітей, вклонилась свекрусі, дякуючи за добро й материнську турботу, і подалась світ за очі – у віддалену область України, де жила рідна сестра. Взяла із собою два костюми, дві блузки, білизну і трохи дитячих речей. Часу на довгі збирання не мала, бо кожної хвилини міг прийти додому «благовірний». Навіть грошей взяла «як кіт наплакав» – лише 48 радянських карбованців (усе, що було). Так і поїхали, не відаючи, що чекає попереду…

Чужа сторона зустріла привітно. Пішла в райком партії й стала благати, щоб допомогли. Порадились, подумали й направили в одне із сіл на посаду завідуючої Будинком культури. Поселили їх там у будинку, і все стало на свої місця. Хоч і важко було, і бідували, зате спали спокійно, а в хаті не лунали розбірки. Старшенькі ходили до місцевої школи, а молодша дитинка – у дитячий садок.

Минуло три місяці. Раптом Валентина отримала листа від чоловіка: «Приїду двадцятого числа. Зустрічайте». Все всередині обірвалось. Як же це? Вона ж думала, що випробовування – позаду…

Кілька днів жінка переймалася роздумами. Врешті зважилась на відчайдушний вчинок. Пішла до будівельників із Закарпаття, котрі мешкали неподалік, і попросила про допомогу.

– Відпровадити силою ірода? – спитав один із них.

– Ні, не треба. Нехай хтось із вас зіграє роль мого співмешканця.

Перезирнулись, і той, з котрим говорила, згодився на цей обман.

Коли приїхав законний чоловік, Валентина представила йому свого «друга».

– Що-що, а брехати ти так і не навчилась, – розсміявся чоловік просто в обличчя жінці. – Нізащо не повірю, що маєш іншого. Занадто правильна ти для такого!..

Скінчилось усе нічим. І будівельник поїхав, і чоловік. Знову настав спокій.

Але незабаром той закарпатець написав листа: «Валю, я закінчив роботу по договору, отримав у розрахунок тонну зерна, півтонни цукру і ще трохи грошей. Куди це все везти – до тебе, чи, може, приїдеш з дітьми до мене?».

Виявилось, що Валентина була йому небайдужою. Можна було б і поїхати, звісно, якби не чергова вістка від чоловіка: приїхав із усіма своїми речами і твердо сказав, що житиме тут. Зарікся навіть пити. Але, як кажуть, зарікалася свиня мулу не їсти…

З чоловіком все-таки Валя розлучилась. А згодом доля наділила її справжнім щастям – коханням усього життя. Вдруге вийшла заміж, і зажили в злагоді та цілковитій гармонії.

Головне в житті – надіятись і вірити. І все, про що мрієте, обов’язково збудеться! Рано чи пізно…

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!