Відколи Катерина поховала сина, геть утратила спокій. Змарніла, схудла, стала відлюдькуватою.
Не хотіла нікого бачити й чути. Ото зачиниться у кімнаті сина, дивиться на його фото у чорній рамці і сумує. Іноді тихенько, а буває, й дуже складно. Та ніхто ж не може зупинити жінку, бо сама вона живе. Сусідів, які б мешкали поруч, немає, а ті, дальні, й не чують нічого.
Так тривало з півроку, певно. Щоправда, на роботу жінка справно ходила. Однак наболілим ні з ким не ділилася. Усе мовчки робила. А до цього ж така щебетуха, веселунка була. І в хорі співала, і в самодіяльності, у різних сценках брала участь, а це як відрізало.
За матеріалами – Уют.
– Іванівно, у нас агітбригада виступ готує, – якось сказала завклубу Марина Григорівна.
То Катерина так її поглядом спопелила, що бідолашна жінка більше її й не турбувала і дівчатам із хору наказала:
– Не займайте Катерину, не до пісень їй. Видко, ще великий камінь лежить на її душі.
А той камінь уже обтесали сльози, тільки ж не зменшився він, не зник.
Ніхто не знає, скільки б іще омивала жінка слізьми своє, якби не сон, який перевернув усе її буття.
Того дня погомоніла з невісткою, дружиною Андрія. Була у місті, то як не відвідати рідну людину, як маленького внука не обійняти?
– Щось ви, мамо, геть схудли. Чи не занедужали? – усе допитувалася невістка, заглядаючи пильно в очі.
– Ні, все добре зі мною, однак за Андрієм сумую, – відповіла і схлипнула.
У невістки теж сльози на очах виступили. Дуже вже любила вона свого чоловіка. А його ж не можна було не любити! Вродливий, розумний, добрий, працьовитий. Мабуть, зібралося у ньому стільки тієї людяності, що на трьох вистачило б. Завжди всім допомагав, а собі не встиг. Підхопив десь віpус. Певно, від когось із пацієнтів. У швидкій працював. Та ще добряче промок, під дощ потрапив. Лише добу нездоровилося, і все… 27 років мав. Йому б жити й жити. Синочка виховувати, на ноги ставити. Вони з Оксаною про дівчинку ще мріяли:
– Підросте Іванко, тоді ми йому сестричку подаруємо.
А хлопчикові лише три роки виповнилося, як батька не стало.
Отож розбурхала матір душу у гостях. Там іще трохи стримувалася, а коли додому повернулася, почала сумувати, то й не помітила, як ніч на землю впала. Мов блудна, нічого не розуміла, отямилася, аж коли за вікном темно стало. Попорала нехитре господарство – мала у хліві десяток курок – і вклалася спати. Заснула швидко. Добряче, видко, виснажив її той сум.
І привидівся Катерині її син. Посеред кімнати у клітці сидить на стільці, голову опустив. Матір підійшла ближче до тієї клітки і злякалася. Якісь незрозумілі потоки води поливали хлопця зверху. Голова, обличчя, руки, ноги – усе було мокре. Вийняла з кишені хустинку. Хотіла йому хоч обличчя витерти, та через ґрати не діставала. А клітка надійно замкнена, на великий замок. Не відчиняється. Хоч як намагалася матір, не може до сина дістатися.
– Андрійку, що ж це сталося з тобою? – запитує перелякано. – Хто це так заливає тебе водою?
Син підвів голову, змахнув з обличчя воду:
– Мамо, це ж твої сльози мене топлять. Просив же я тебе, щоб не плакала. А ти не чуєш. Навіщо ж завдаєш мені такого? За що? То послухай хоч тепер. Я так хочу почути, як ти співаєш. Пам’ятаєш, як ми удвох «Чорнобривці» виводили?
Син намагався затягнути пісню, але вода заважала йому, почав затинатися. Важко зітхнув і попрохав:
– Співай, мамо, а я завжди твою пісню чутиму і радітиму тому співу.
Сказав це і зник, а Катря прокинулася. Обхопила голову руками і подумала: «Що ж я накоїла? Чому не послухала сина, коли вперше наснився мені?»
Це було після 40-ка днів, як не стало Андрія. Наснилося, ніби йде він над річкою, їхньою, сільською. А на берег той, де батьківська хата стоїть, втрапити не може, бо річка дуже розлилася. Стоїть, дивиться на матір і прохає:
– Не плач, рідненька. Не треба, прошу тебе.
Катря після того сну ще дужче затужила. А тепер схаменулася, вирішила: «Треба дослухатися до синового прохання».
Уперше поділилася своїми думками з подругою Любою.
– Правильно кажеш. Якщо син просить, повертайся до нас у хор. Знову вдвох на репетиції ходитимемо, – обійняла подругу.
А Катерині враз так добре на душі стало. Певно, посунувся той камінь. А геть упав, коли вийшла з дівчатами на сцену. На день села вони виступали. Повернулася додому й розповіла синові про все, дивлячись на його портрет.
І тоді побачила, що Андрійко їй підморгує, як він завжди робив, коли погоджувався з її думкою. А може, то лише здалося…
Хоч би як там було, але відтоді Катерина повернулася на сцену. І кажуть, що почала ще краще співати, ніж раніше.
Автор – Людмила Процюк-Щербатко.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
