У Миколи скінчилися аргументи для дружини, чому він не може знайти роботу. Куди беруть – мало платять, а де більші заробітки (і то теоретично!), треба їздити в Київ. Вийде так: що заробиш, те і прокатаєш. Та й здоpoв’я вже не як у двадцятилітнього.
– Ну чого ж ти не виходила заміж за програміста чи банкіра? Га? Ти ж знала, що воділам на своїх «Інфініті» не їздити!!! – чоловік пішов у наступ ще за сніданком. Папірці за комуналку жінка виклала на стіл зумисне, мовляв, бачиш, нічим платити. Тож, сьорбаючи пісний гречаний суп, Микола aтaкувально почав балачку першим.
Любка знала – суперечити не варто, бо розгориться такий скaндaл, що не вгамується і за три дні. Запальний і впертий характер чоловіка – стіна, яку жінка не проломила за двадцять сім років спільного життя. У неї були свої обхідні маневри.
– Бо ти був найкращим, і мені всі заздрили, що чоловік – далекобійник! А програмістів і банкірів тоді ще і в помині не було. Тим паче, що оту твою «Інфінітю» я і зараз не знаю. Я ж тебе просто полюбила, – Любка спиною до столу поралася то біля мийки, то біля плити і лагідно-улесливо, але безперестанку торохтіла чоловікові. – Ну, Колю, я ж тобі не дорікаю професією: кожному своє. Я ж знаю, що все для нас старався. І спину занапастив, місяцями в машині кочуючи. Тільки завдяки твоїм грошам доньку вивчили, влаштували в житті. На мою вчительську платню хіба б стяглися? А тепер на мою пенсію удвох, може, і прожили б… Так внучку ж нічого в жменьку буде покласти! Учора Кірюша (ото вже хитруля мала!), чуєш, каже: «Буся, на кетю дай-дай!!!» Останню сотку віддала. Ну, ти ж знаєш, як усе подорожчало, а в зятя на роботі знову скорочення. Таня вся на неpвах, що Ваську, як наймолодшого, попросять…
Любка, не озираючись, без упину розказувала сто разів чуті Миколою історії про те, як на роботі недооцінюють їхнього зятя. Микола мовчки доїв, тихо вийшов і сів під стіною якраз біля відчиненого кухонного вікна. Вже скуpив дві цигаpки, а жінка не вмовкала. Хвалила то його, то доньку, то зятя. Ну Микола його і досі не признавав. Хіба то мужик? Штани в дудочку і патли хвостиком! Тьфу! Треба самому думати про якийсь бізнес. Він ще ж не старий, і внуків (дасть Бог, другого дочекаємося!) справді треба ще підняти…
***
– Будемо робити бізнес на арахісі! Ти бачила, в магазині 10 гривень – малесенький пакетик на 50 грамів!? Це ж набагато дорожче, як картоплею торгувати. Засадимо на дачі всі три сотки. А картоплі купимо. Я вже роздобув сирих горішків на посадку – лущ! – Микола тріумфально швякнув посеред кухні великий кульок стручків земляного горіха. І допоки Любка розгублено зазирала в торбу, чоловік розкладав на столі папірці зі своїми розрахунками. За насіння давньому знайомому, який напоумив його на цей бізнес, виставив тільки могорич із закускою. Обійшлося, правда, в сотню гривень.
– Але далі – все без капіталовкладень! – запевняв жінку. – Навесні садимо, а восени готовий продукт маємо! Шкідників не боїться, невибагливий, так що ні добрив, ні хімії не треба купувати! З одної зернини наростає як мінімум стаканчик горішків, а це вже шістнадцять гривень! А якщо посмажити і з приправою на вокзалі продавати – ще дорожче!
Через два дні чоловік прийшов з новиною: арахіс краще вирощувати розсадою, буде більший врожай. Місяць Любка носилася з ящичками з одного вікна на інше, потім посадила в парничок, аж тоді на грядку. Як розсада зміцніла, чоловік закомандував: арахіс треба поливать і затим гарно розпушувать, щоб жодної бур’янини, бо не вродить. Затим сполохав знову: втрачаємо врожай! Арахіс треба постійно підгортать, та так, щоб усі квіточки засипало землею. Словом, Любка на тому арахісі літо спину гнула, а Микола її жартома підбадьорював: «Нічого, зате будемо пити пuво зі своїми орєшками!» Ще пару тижнів вони копали той арахіс, сушили, лущили.
***
– Ти знаєш, картоплю купують краще, ніж арахіс, – Микола приїхав з недільного базару майже з цілим товаром. – Ось вторгував тільки на пuво. Зате орєшки є свої!
Любка ще жодного разу з таким задоволенням не смакувала гіркого напою зі смаженим арахісом!
– Ти правий, – захмелівши, ніжно обiйняла чоловіка. – Урожай дітям віддамо натурою, хай самі їдять чи продають. Що поробиш, раз бізнес не пішов. Треба шукати щось інше…
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Марко ЦЬОМАК.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
