Не минуло й десятого дня, як сестра мого чоловіка прийшла нам на двері вказувати із дітьми. Така добра і мила Ганнуся, не говорила, а прямо сичала перед очі. Тоді я не витримала і вийшла з малими в нікуди. Лиш згодом отримала аж сорок тисяч у якості спадку. Ну а тепер земля зробила крутий такий оберт і вже я стою на місці Ганни.
Я вийшла заміж за Євгена уже маючи двох дітей. Проти нашого шлюбу була уся його рідня, але свекруха підтримала сина і благословила нас.
Саме Інга Вікторівна стала дітям моїм за бабусю єдину і коли з’явився наш спільний син, то не ділила малих, а була доброю і справжньою для всіх. Я її поважала і любила, і від душі кликала не інакше, як мамочкою, бо ж рідна мені ніколи стільки добра тепла і любові не дарувала.
Вісім років щастя нам було відведено, а потім. на протязі півроку не стало свекрухи, а потім і чоловіка мого. Залишилась я з дітьми у порожній квартирі. Однак не повну чашу я випила, як виявилось.
Не минуло і десяти днів по чоловіку, як влетіла у нашу квартиру його сестра. Волала ні на кого не дивлячись. Головне для неї було виставити мене, адже я була у тому домі ніким і саме вона розпоряджалась тією квартирою тепер. Ганна мене ніколи не любила і мала на мене образу через те, що як тільки я з’явилась у житті її брата, то він їй допомагати припинив.
Того дня я з речами і розгубленими дітьми вийшла в нікуди. Добре, що подруга приїхала і забрала мене до себе. Згодом у село нас усіх забрала вже мама тієї подруги. Ярик – найменший мій син, мав лиш рочок, тож я не працювала. А мама подруги жила сама у великому домі, тож запросила нас на час.
— Була я в твоїй ситуації, дитино. – казала вона мені, – Доки на ноги не станеш, дах над головою є і діти за руками будуть.
Вже пізніше, після нескінченних засідань і Ганіних побажань “добра” я таки отримала належний мені спадок від чоловіка. Тих сорок тисяч якраз стало мені на окремий будинок і стару, але ще живу таврію на якій я їздила щодня у місто на роботу.
Так, гортався рік за роком. Те село мені тепер рідне і я вдячна Богу, що тоді от так саме сюди потравила. Тут і люди добрі і дружні і тихо і спокійно. Діти ходять до школи, класи не великі, але всі між собою товаришують. Розумію, що то просто щастя мені усе це мати.
І знаєте, нещодавно мене через одну із соціальних мереж знайшла Ганна – сестра покійного мого чоловіка.Жити мені ніде.- Це я так знала, адже за роки мала там і друзів і знайомих.
Ганна звернулась до мене, бо нині перебуває у крайній нужді. Вона при надії, чоловік її залишив, а жити ніде.
— Мої друзі і знайому усі в подібній ситуації. Я знаю, що свого часу завдала тобі багато прикрощів, але доля мене вже покарала. Прошу у тебе прощення і допомоги.
І знаєте, мені так гірко нині. Звісно, я їй допоможу і вже написала адресу і вона в дорозі до мене, але у голові і досі ота сцена, коли вона мене з малими за поріг виставила.
Я ніяк не можу себе уявити на її місці тоді. Ну як можна вчинити от так із самотньою матусею з малям на руках? То це я повинна тепер їй так само зробити? Але, попри все, я навіть не думала про це – одразу покликала її до себе. А може, то я не права і мусила вчинити так, як вона колись зі мною?
Скажіть, я роблю помилку?
Головна картинка ілюстративна.
