Немає гірш, як ото зробить людина капость і прикривається незнанням і святою простотою. Так і свекруха моя: виллє п’ятилітрову каструлю свіжого борщу, а коли я запитаю нащо, так у сльози. І так вона щиро кається і картає ж себе, сльози втирає і за тонометр хапається, що уже сам не радий, що слово їй сказав.
Я батьків своїх люблю і дуже, але через оце їхнє виховання незрозуміле все життя маю я клопіт і важку голову. Прищепили вони мені повагу до старшого покоління, пошану. От тільки не підготували до того, що не кожен такого ставлення шанобливого достоїн і сиві коси, то ще не ознака мудрості.
Скільки вже я від того потерпала, бо слова поперек сказати не могла старшому. Але, найбільше мені свекруха сіллю шлях засипала. Бо Галина Петрівна була лиш в очі і доброю і привітною, а пакості робила стиха і так, аби на неї пальцем ніхто не вказав.
Ми ж із чоловіком спершу дім в селі придбали. Я там і саді посадила і ремонти ми зробили і до ладу двір привели. Пять років там усе під себе і для життя облаштовували.
Мені подобалось і хазяйнувати і поратись біля свого, аби лиш не візити свекрухи. Я малину посаджу, а наступного дня з роботи повертаюсь, а її немає, лиш згарище в кінці городу.
— Ой, а я дивлюсь якісь палки в землю хтось втикнув. То я вийняла, там акуратно загребла. а те хамличчя попалила, бо ж ті гілки явно не здорові були. Прости, доню, я ж не знала. Я б ніколи не полізла, най би росло собі.
А починаєш що казати, так тут тобі і сльози і таке щире каяття, що тобі вже й самій шкода тієї свекрухи стає. Але раз, ну два, а коли то періодично відбувається і явно вже з умислом, то хоч ти плач.
То вона борщ виллє, бо каструля другий день стоїть у холодильнику. То шпалери дорогі сама почне на стіни клеїти, а ті наступного дня вже на підлозі лежать, бо ж довго ми того не робили, а вона допомогти хотіла. То мамі мого чоловіка треба мені витку троянду обрізати “правильно”, але так, що я лиш і можу, що викорчувати повністю той кущ, бо ж і не росте.
Тож коли чоловіку роботу в місті запропонували, я з радості аж стрибала. Облишили і сад і дім і поїхали на другий кінець країни квартиру орендувати. Я нарешті зітхнула полегко і таки розслабилась у власному домі. Виявилось, що речі не здатні зникати самі-собою і в просторі переміщатись також не вміють. Їжа смачна, а дім чистий.
Так ми собі жили двадцять років окремо і далеко. Виростили двох синів, вже й дім власний тут маємо, живемо як усі. Аж тут, моя свекруха стала сину жалітись на здоров’я і дуже проситься до нас.
— Що мені треба? Ліжко, та лавочка, аби могла вийти посидіти. Ви собі на роботу, а я дім буду вам сторожувати – сміється.
От тільки я проти того, аби вона до нас переїздила і край. Їй 65 вона ще здорова і сил сповнена жінка. Донька з села виїхала від мами рідної втекла, бо все та їй “на поміч” приходила, а тепер вона раптом і про нас згадала?
Але ж чоловік мене не розуміє і не чує. Йому образливо, що я так відреагувала і не хочу маму його прийняти.
— Як ти можеш, Олю? То ж мама моя.
Ну до смішного у нас доходить. Заявив мені мій Василь, що якщо не мама сюди, то він до неї поїде. Не залишить він стару безпомічну одну.
І от як мені бути в цій ситуації?Як мені сім’ю зберегти і свекруху в дім не впустити. Може дасть хто пораду?
Головна картинка ілюстративна.
