Павле Павловичу, а вам не пора на пенсію? — запитав раптом молодий начальник свого сивого заступника.
Здавалося, що після таких слів у кабінеті заступника мала виникнути незручна довга пауза, але все сталося зовсім навпаки.
— Пора, Олександре Олександровичу! Ще й як, пора! — вигукнув радісний Павло Павлович, і одразу ж кинувся обіймати свого начальника. — Як добре, що ви мені зараз це сказали! — Наобіймавшись, Павло Павлович розкрив свої обійми, і весело запитав: — Ну, що, тоді я пішов?
— Куди? — Запитав приголомшений начальник.
— На пенсію, куди ж і ще? — Зареготав заступник. — Як же ж ви мені тонко натякнули, Олександре Олександровичу. Вмієте ж ви розмовляти з підлеглими! Ну, все, я зараз забираю свою чашку, свій щоденник, і негайно йду оформляти документи. Як вчасно все це сталося. Як вчасно.
— Чекайте, зачекайте, Павле Павловичу, ви чого? — ще більше розгубився начальник. — Я сказав це зовсім не для того, щоб відправити вас сьогодні на пенсію. Це все, так би мовити, в перспективі. Ви ж знаєте, що до нас зверху прийшов наказ про підвищення зарплати співробітникам. А де ми з вами візьмемо гроші на це підвищення? Доведеться ж когось звільняти. А кого звільняти? От я й подумав, що ви вже пенсійного віку, то може мені з вами на цю тему поговорити. Але я не зовсім коректно висловився. Каюся.
— Не треба каятися, Олександре Олександровичу! Все правильно! — Павло Павлович вже стояв напоготові з чашкою у руці. – Ну, я пішов.
— Та ви що, збожеволіли? – начальник схопив свого зама за рукав. — Я не можу вас відпустити. Ви у нас на підприємстві найдосвідченіша людина. Та ви ж краще за мене знаєте нашу роботу. Я без вас просто не впораюся.
— Впорайтеся, впорайтеся, — посміхнувся заступник. — Якщо ви мені натякнули, що настав час йти, значить, у вас є для мене підходяща заміна. Так просто заступникам такі слова не кажуть. Я вже це чудово знаю.
— Так ні ж. – Начальник зробив жалібне обличчя. — Ну, слово честі, Павле Павловичу, немає в мене для вас сьогодні заміни.
— То навіщо ж ви тоді мені сказали про пенсію? – розгубився Павло Павлович.
— Ну, я тут подумав, що може мені вас на півставочки перевести? – заіскрився начальник. – А? Як вам, Павле Паловичу, ідея стосовно роботи на половину ставки? Адже ви вже в роках, здоров’я не те.
— На жаль, любий мій шефе, — гірко посміхнувся заступник, — хоч ви й маєте рацію, й іноді у мене буває запаморочення на ґрунті втоми, але мені простіше, все ж таки, піти на пенсію. Тим паче, що я її вже давно чекаю. Ви мені з цим підвищенням, якщо чесно, всі плани поламали. Тепер, за цим указом, я вважаюся майже молодим, але це не так. Але, як кажуть, слово начальника – не горобець, воно то вилетить, то залетить!
— Припиніть, Павле Павловичу! – нервово перебив Олександр Олександрович свого заступника. — Я вас наполегливо прошу, ні, я вас благаю, негайно поставте, будь ласка, на місце вашу чашку, і продовжуйте працювати як працювали.
— Та ви що, Олександре Олександровичу, збожеволіли?! – Павло Павлович притис чашку до себе. — Як же мені працювати далі? Ви ж мені щойно відчинили двері в щастя. Ви що, хочете ці двері знову зачинити? Ні. Тепер я принципово піду на пенсію.
— Ну, Павле Павловичу, годі вам ображатись. — Начальник, мов дитина, насупив благаюче брови. — Я вас дуже прошу, забудьте про нашу розмову. Я ж вас просто хотів жартома налякати. Тим паче, що вам підвищать зарплату з наступного місяця. Ось.
— Так?
— Ну так. Ви ж самі читали цей нещасний указ про підвищення заробітної плати.
— І наскільки ви збираєтеся підвищити зарплату? – недбало запитав Павло Павлович.
— Як на скільки? Ви ж все чудово знаєте.
— Лише на тисячу?
— Як це – лише на тисячу? Це теж непогана сума!
– Якщо підвищите до двадцяти тисяч – залишусь, – рубанув заступник.
— До скільки?
— До двадцяти тисяч ! Інакше — навіть не вмовляйте.
— Ви що, Павле Павловичу, самі збожеволіли? Де я візьму вам зайві двадцять тисяч? Звідки?
— Я не збожеволів, Олександре Олександровичу, а навпаки — різко порозумнішав. І якщо ви хочете, щоб я й справді поставив чашку на місце, погодьтеся на мою умову.
— То ви, що, Павле Павловичу, будете мені вказувати, що я маю робити? — Напружився раптом начальник.
— А як же! – усміхнувся заступник. – Я ще раз вам говорю, слово начальника не горобець. А вже слово заступника цього начальника – тим паче. Раз він сказав – двадцять, цю цифру в клітку назад не засунеш. Ну?
— Павло Павлович підніс свою чашку до носа начальника. — Ось вона, моя робоча чашка, поки що в руці. Приготувалася йти звідси геть. Але якщо ви кажете «так», вона одразу повертається на своє робоче місце.
— А якщо ні?
— Тоді чашка разом із заступником начальника виходить із кабінету та йде у відділ кадрів, оформлятися.
— Ну, Павле Павловичу… — начальник похитав головою. – А може – п’ятнадцять тисяч?
— Ні, Олександре Олександровичу. Як кажуть: «Торг тут недоречний!»
— Ну, гаразд, Бог з вами, — понуро кивнув начальник. – Двадцять то двадцять. Але з умовою, що тепер ви ламатимете голову, звідки нам взяти людям гроші на підвищення зарплати.
Фото ілюстративне.
