fbpx
Історії з життя
“— Ну, так, — Зітхнула мати, — Ти спиш. А твоя Олена”. “— Що? — син підскочив на ліжку і миттєво сів. — Тобі? Дзвонила? З якого дива?”

Мудра мама!

— Баю-баю, баю-бай, швидше засинай, — заспівала мати, присівши на край ліжка сина, коли той зібрався вже спати.

— Мамо, ти чого? — син невдоволено глянув на матір.

— Співаю тобі колискову.

— Мамо, мені двадцять років. Яка ще колискова?

— Тобі двадцять? — Здивувалася мати. — Я думала – років десять, не більше.

— Мамо, з тобою все добре? Нічого не турбує?

— Думаєш, я збожеволіла? — Усміхнулася мама. — Давай, спи, синку, а я тобі співатиму. Колискову для дорослого сина. Про вовчика і про твій зніжений бочок.

— Мамо, годі жартувати, — син широко позіхнув. – Дай спокійно поспати.

— А ти що, справді, збирався спокійно спати?

— Мамо, я тебе не розумію. На годиннику майже дванадцята ночі.

— Ах, дванадцять. То ти спокійно спатимеш?

— Якщо ти не заважатимеш.

— Я? – мама знизала плечима. — А що я? Мені цікаво, чи твоя совість тобі не заважатиме?

— Яка ще совість? – здивувався син.

— Звичайна. Людська. Знаєш, є такий черв’ячок, на ім’я совість, який сидить у в душі.

— Ой, мамо, вистачить вже, — перебив син матір і відвернувся до стіни. — Все я сплю.

— Ну, так, — Зітхнула мати, — Ти спиш. А твоя Олена.

— Що Олена? — голос у сина раптом змінився.

— А вона, мабуть, не спатиме всю ніч…

— Звідки ти знаєш?

— Вона мені дзвонила.

— Що? — син підскочив на ліжку і миттєво сів. — Тобі? Дзвонила? З якого дива?

— Ти не знаєш – з якого?

Голос у матері став якимось сталевим, злим, і син одразу зрозумів, що вона хоче йому сказати.

— Годі, мамо. Я все зрозумів. Більше нічого мені не говори, будь ласка.

— Чому?

— Тому що все вже вирішено.

— Що вирішено?

— Мамо, судячи з твого голосу, ти все чудово знаєш. Раз тобі Олена дзвонила.

— І все ж таки я хочу почути від тебе, а не від Олени – що ви вирішили? І хто саме так вирішив?

— Ми вирішили, мамо! Ми! Разом. Ніякої дитини поки не буде. Рано нам дітей заводити. Розумієш? І мама Оленки повністю зі мною згодна.

— Мама Олени з тобою згодна, чи ти з нею згоден?

— А хіба не все одно.

— Звичайно, ні.

— Ну, мамо. Досить. Все.

— Ні не все. Я, наприклад, проти вашого рішення.

— Мамо, припини.

— І Олена теж проти.

— Мамо! — голос у сина затремтів. — Так буде краще!

— Кому краще?

— По-перше, ми не одружені. По-друге, ми молоді, а по-третє, ми не маємо окремого житла, мамо. От коли воно з’явиться.

— До чого тут — коли? Олена вже носить під серцем твоє дитя, сину! Ти розумієш це?

— Я розумію, — глухо відповів син. Я навіть теж був би не проти. Однак Оленчина мати — стала дибки. Вона й чути про це не хоче. Що я можу зробити?

— Як що? Олена ж хоче залишити дитину? І я хочу.

— Та куди ж ми з нею підемо, мамо? Куди?

— Як це куди? У тебе ж є свій дім.

— Сюди? — син мало не засміявся. — У цю будку? Та ми тут з тобою вдвох ледве поміщаємось. А якщо нас стане четверо! Смішно й казати. А дитина, це ж. Щоночі — баю-бай.

— Звідки ти знаєш?

— Я не сьогоднішній, мамо, і можу це собі уявити! Ми ж тобі нормально спати не дамо. Я ж про тебе думаю.

— А до чого тут я, коли нова людина на світ проситься? Твоя дитина проситься. Коли таке трапляється, чоловік має бути готовим перевернути заради неї весь світ.

— То ти хочеш сказати, що я повинен зараз встати і..? — син запнувся.

— Ти не просто повинен, — залізним тоном сказала мати. — Ти маєш поїхати, і привезти її сюди.

— Коли?

— Негайно!

— Але вже ніч.

— А завтра, сину, може бути пізно. Ти розумієш?

— Так!

Син кілька секунд сидів нерухомо на ліжку, потім схопився і почав швидко збиратися.

– Гроші на таксі є? — Запитала мама.

— Є.

— Тоді біжи. А я тут подумаю, як можна меблі переставити так, щоб вам було зручно.

— Дякую, мамо, — раптом сказав син, зупинившись біля вхідних дверей.

— Біжи-біжи.

І він побіг.

А. Anisimov.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page