Мудра мама!
— Баю-баю, баю-бай, швидше засинай, — заспівала мати, присівши на край ліжка сина, коли той зібрався вже спати.
— Мамо, ти чого? — син невдоволено глянув на матір.
— Співаю тобі колискову.
— Мамо, мені двадцять років. Яка ще колискова?
— Тобі двадцять? — Здивувалася мати. — Я думала – років десять, не більше.
— Мамо, з тобою все добре? Нічого не турбує?
— Думаєш, я збожеволіла? — Усміхнулася мама. — Давай, спи, синку, а я тобі співатиму. Колискову для дорослого сина. Про вовчика і про твій зніжений бочок.
— Мамо, годі жартувати, — син широко позіхнув. – Дай спокійно поспати.
— А ти що, справді, збирався спокійно спати?
— Мамо, я тебе не розумію. На годиннику майже дванадцята ночі.
— Ах, дванадцять. То ти спокійно спатимеш?
— Якщо ти не заважатимеш.
— Я? – мама знизала плечима. — А що я? Мені цікаво, чи твоя совість тобі не заважатиме?
— Яка ще совість? – здивувався син.
— Звичайна. Людська. Знаєш, є такий черв’ячок, на ім’я совість, який сидить у в душі.
— Ой, мамо, вистачить вже, — перебив син матір і відвернувся до стіни. — Все я сплю.
— Ну, так, — Зітхнула мати, — Ти спиш. А твоя Олена.
— Що Олена? — голос у сина раптом змінився.
— А вона, мабуть, не спатиме всю ніч…
— Звідки ти знаєш?
— Вона мені дзвонила.
— Що? — син підскочив на ліжку і миттєво сів. — Тобі? Дзвонила? З якого дива?
— Ти не знаєш – з якого?
Голос у матері став якимось сталевим, злим, і син одразу зрозумів, що вона хоче йому сказати.
— Годі, мамо. Я все зрозумів. Більше нічого мені не говори, будь ласка.
— Чому?
— Тому що все вже вирішено.
— Що вирішено?
— Мамо, судячи з твого голосу, ти все чудово знаєш. Раз тобі Олена дзвонила.
— І все ж таки я хочу почути від тебе, а не від Олени – що ви вирішили? І хто саме так вирішив?
— Ми вирішили, мамо! Ми! Разом. Ніякої дитини поки не буде. Рано нам дітей заводити. Розумієш? І мама Оленки повністю зі мною згодна.
— Мама Олени з тобою згодна, чи ти з нею згоден?
— А хіба не все одно.
— Звичайно, ні.
— Ну, мамо. Досить. Все.
— Ні не все. Я, наприклад, проти вашого рішення.
— Мамо, припини.
— І Олена теж проти.
— Мамо! — голос у сина затремтів. — Так буде краще!
— Кому краще?
— По-перше, ми не одружені. По-друге, ми молоді, а по-третє, ми не маємо окремого житла, мамо. От коли воно з’явиться.
— До чого тут — коли? Олена вже носить під серцем твоє дитя, сину! Ти розумієш це?
— Я розумію, — глухо відповів син. Я навіть теж був би не проти. Однак Оленчина мати — стала дибки. Вона й чути про це не хоче. Що я можу зробити?
— Як що? Олена ж хоче залишити дитину? І я хочу.
— Та куди ж ми з нею підемо, мамо? Куди?
— Як це куди? У тебе ж є свій дім.
— Сюди? — син мало не засміявся. — У цю будку? Та ми тут з тобою вдвох ледве поміщаємось. А якщо нас стане четверо! Смішно й казати. А дитина, це ж. Щоночі — баю-бай.
— Звідки ти знаєш?
— Я не сьогоднішній, мамо, і можу це собі уявити! Ми ж тобі нормально спати не дамо. Я ж про тебе думаю.
— А до чого тут я, коли нова людина на світ проситься? Твоя дитина проситься. Коли таке трапляється, чоловік має бути готовим перевернути заради неї весь світ.
— То ти хочеш сказати, що я повинен зараз встати і..? — син запнувся.
— Ти не просто повинен, — залізним тоном сказала мати. — Ти маєш поїхати, і привезти її сюди.
— Коли?
— Негайно!
— Але вже ніч.
— А завтра, сину, може бути пізно. Ти розумієш?
— Так!
Син кілька секунд сидів нерухомо на ліжку, потім схопився і почав швидко збиратися.
– Гроші на таксі є? — Запитала мама.
— Є.
— Тоді біжи. А я тут подумаю, як можна меблі переставити так, щоб вам було зручно.
— Дякую, мамо, — раптом сказав син, зупинившись біля вхідних дверей.
— Біжи-біжи.
І він побіг.
А. Anisimov.
Фото ілюстративне.
