Випадок з життя знайомих.
Бабуся, втративши першого чоловіка, через якийсь час зійшлася з дідком. Той теж вдівець. У діда залишилося двоє дітей. Але нудно йому з дітьми жити, у них свої сім’ї, а він на той момент ще не зовсім старий був, господарство мав, город, овочі вирощував, сили були.
Ось він до бабки, давно вони знайомі були, спочатку в гості «заходив», а потім вирішили разом жити, в будинку цієї бабусі. Прожили довго, та щасливо. Цілком собі справлялися, поки роки не взяли своє.
Діти його розслабилися. Зайвий раз не приїдуть, поки не подзвониш. Не звертаються люди похилого віку за допомогою, діти тільки й раді. А потім бабуся злягла. Відвезли її в лікарню, боялися результату нехорошого. Пішла мова про те, що ж з дідом робити.
Почали діти перекидати одне на одного відповідальність за старого. З’ясувалося, що одна не може до себе діда забрати так як її не буває вдома, вона працює вахтами, мовляв, хто сидіти з ним буде, а друга зовсім далеко живе. Стверджує, що не витримає дідусь дороги, та й куди, мовляв його?
Найцікавіше в цій ситуації, що перша живе в будинку батька, а забрати бачте його ніяк не може. Тобто квартиру поділили вже, а за старим доглядати нікому.
Ось так виростив чоловік двох дітей, а подбати про нього нікому, та й ніколи. До слова з батьком і матір’ю відносини у дочок хороші були з дитинства, ображатися нема на що. У однієї дочки сім’я прекрасна і міцна. У другої – діти є, але вона самотня. Так що не так з цими дітьми? Як можна сказати «а тата ми до себе не можемо забрати?». До себе? У будинок, де він раніше жив? У дім в якому залишив усе надбане роками і з якого пішов у прийми з одним чемоданом? В його рідний дім?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
