Мені зараз п’ятдесят вісім років, а тоді було двадцять один і я працювала на великому підприємстві. Молода була і дуже мені хотілося мати вже кохання всього життя, тому на залицяння Микити відповіла одразу. А що?
Я не писана красуня, а тут такий приємний хлопець в кавалери набивається.
Почали ми зустрічатися, ходити в кіно і на прогулянки, вже мої батьки розуміють, що пора відкладати гроші на весілля. А я вже така щаслива, що довірилася Микиті в усьому, і в його пропозиції побути разом, адже ми й так майже одружені люди.
Я радо погодилася і часто мене не було дома до ранку, але мама нічого вже мені не казала, адже я познайомила її та батька з коханим і той справив на них приємне враження: гарна зарплата, в черзі на квартиру, любить їхню доньку. Що ще треба?
Минуло пів року і вже Микита мені каже, що пора думати про весілля і він має знайомого на базі, то може нам продати багато продуктів за вигідною ціною.
Я те все мамі розказала і мама погодилася віддати наші накопичення на весілля Микиті.
Я вся літала на крилах і вже повідомила дівчат, які мають бути мені свідками на весіллі, рушники вишивала і плаття вже замовила шити.
Проте, нf наступний день я Микиту не зустріла на роботі, зате біля прохідної мене чекала якась жінка і вхопила мене за лікоть:
– То це ти з моїм чоловіком тягаєшся? Я тобі покажу, як на чуже щастя зазіхати.
І це все було на людях. Я думала, що такого просто не переживу, бо я й не сподівалася, що в Микити хтось є!
Додому прийшла вся розпатлана і про все розповіла батькам. Підтримки від них не тримала ніякої, а лише докори, куди ж мої очі дивилися.
На наступний день я йшла поміж рядів людей, які відверто сміялися. Керівництво викликало мене до себе і повідомило, що на мене написана заява про антисоціальну поведінку і йде розгляд чи звільняти мене з роботи чи виписати догану.
Мені хотілося вщипнути себе і прокинутися від цього сну, адже це просто не може бути правдою! Я хороша людина і не заслужила такого від долі – нема нареченого, нема вагомої суми коштів, скоро не буде роботи!
Але це не був кінець моїм пригодам, бо через кілька тижнів я зрозуміла, що мені дуже зле і мама ще більше почала мені говорити, де ж була моя голова:
– Ти чим думала взагалі? Тепер що з дитиною робити?
На огляді підтвердили, що у мене шість тижнів і записали на процедуру.
Я тоді сиділа в парку і повз мене проходили щасливі жінки в обнімку чи попід руку з чоловіками, а я чітко розуміла, що я більше нікому з них не довіряю і не буду отак йти весело усміхаючись. Ніколи.
Я буду або тією жінкою, яка перевіряє кишені і очікує біля прохідної, або тією, від якої ховають обручку. Все.
Біля мене сиділа бабуся, яка гойдала коляску і просто танула від усмішки немовляти. Я так уважно на неї дивилася, що вона відчула мій погляд і повернулася до мене.
– Мій перший онук, – заговорила вона, – Це таке щастя, що хтось тебе любить, навіть якщо ти вже всіх зубів не маєш, а купу зморшок.
Ці слова мене вразили. Бо ж це справді так – діти тебе люблять просто за те, що ти любиш їх і не важливо чи є в тебе на руці перстень і штамп у паспорті, чи ти висока чи ширококоста, чи руда чи блондинка.
І мене можуть отак просто любити, якщо я цього захочу, якщо дозволю цьому статися і я сама буду любити так само щиро.
У мене є онук і я його гойдаю в парку, і він мені так щиро усміхається, що я просто тану від цієї усмішки. Що всі мої переживання, які були після мого рішення, якщо зараз у мене є це?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
