fbpx
Історії з життя
Однієї ночі зателефонувала сестра. Дмитро, навіть, голосу її не впізнав, бо ж років двадцять не бачились і не спілкувались: «— Мама злягла, – мовила сухо, – Якщо не приїдеш не забереш відправлю у найближчий притулок. Мені усі оці прикрощі ні до чого. У мене своє життя, нема коли горщики виносити і з ложечки годувати.»

— Ви всі мої діти, сину! – уперше за десять років відколи він пішов з дому зателефонувала мама, – Нікого не ображу, ти ж мене  знаєш! Не можу я більше з Нікою в одній квартирі жити, хоч плач! Так, вона моя дочка і зять золотий, але вже вік не той! Давай продамо, синку, квартиру і купимо на нашу з тобою частку заміський будиночок із землею! А Ніка хай з чоловіком вирішують, як далі собі бути.

Дмитро погодився одразу. Навіть думати не було про, що. Зрадів навіть. Нарешті мама згадала, що має не лише доньку, а й сина. Він на тата був схожий, ось і не любила його мама, так і казала:

— Дивлюсь на тебе і бачу зрадницькі очі твого тата! Ти не винен, але любити тебе просто сил немає.

Дмитро змирився, ще тоді в дитинстві. Шкодував матір, навіть на очі їй намагався не попадатись. Ніка ж росла вередливою і самозакоханою особою. Маму і брата сприймала, як власну обслугу і при кожній нагоді намагалась довести свою зверхність. Що й казати, між братом і сестрою ніколи не було теплих почуттів. Тому, коли мама запропонувала сину піти навчатись до технікуму у інше місто, той погодився з радістю.

Коли залишав рідний дім навіть не шкодував. Добре пам’ятає почуття свободи і щастя. Коли інші хлопчаки плакали за батьками, Дмитро зціпивши зуби віддавав усі сили навчанню, аби залишитись в цих стінах і не повертатись додому. На канікули його забирав до себе Семен Петрович, вчитель, який замінив йому тата маму і родину.

— Приїхати не зможу, – сказав матері тоді телефоном, – Перешли мені потрібні документи, я все підпишу. Повністю тобі довіряю.

Трохи згодом таки поїхав до матері у новий дім допомогти зробити ремонт. І справді прекрасна оселя. Поруч ліс і річка, свій город і чималий двір. Правда сам будинок був трохи занедбаний, але що Дмитро полагодив, а то залишив чималу суму мамі на те, аби найняла робочих. За сестру навіть не питав. Колись було почав розмову, але побачив, як мама почервоніла і зрозумів, що тема не прийнятна.

Років десять з того часу минуло. Дмитро уже мав двох синів. Дружина синьоока блондинка душі не чула в чоловікові і дітях. Живуть собі радіють, але ось з власним житлом не склалось. І гарно ніби заробляють вони вдвох, але все потрібної суми хоча б на перший внесок не назбирають.

Однієї ночі зателефонувала сестра. Дмитро, навіть, голосу її не впізнав, бо ж років двадцять не бачились і не спілкувались:

— Мама злягла, – мовила сухо, – Якщо не приїдеш не забереш відправлю у найближчий притулок. Мені усі оці прикрощі ні до чого. У мене своє життя, нема коли горщики виносити і з ложечки годувати.

Дмитро того ж дня з дружиною і дітьми поїхали до матері. Та лежала нерухомо, а Ніка бігала довкола і голосно жалілась на свою долю і на те, що їй усе оце геть не потрібне:

— Сестро! – мовив Дмитро ледь тримаючи себе в руках, – Іди до свого чоловіка, а ми тут уже самі якось. Речі перевеземо, маму доглянемо. Врешті, це мій дім. Так навіть краще буде. Роботу я завжди знайду.

Ніка аж підскочила:

— Ого, губу розвісив! – мовила уїдливо, – Це ж ти чому так вирішив, наївний? Це мій дім, я маму сюди пожити впустила. Тут батьківщина мого чоловіка, а ти тут до чого?

Тепер уже Дмитро геть нічого не розумів.

— Адже ви ж з мамою нашу квартиру продали і мама собі ось цю хатину придбала? До чого тут твій чоловік?

Ніка сміялась до сліз. Аж сіла, бо й дихнути не могла.

— О, легковірний! Де ж такі на світ беруться? Нічого ніхто не продавав, я з сім’єю там живу. Просто ми не хотіли, аби ти там хоч якісь права мав. Ой мамо, а він дивиться на мене, як учора на світ вилупився! Все, тю-тю твоя частка. Нікому нічого не доведеш. Документи підписані давно. Все тепер моє. То що, – сказала трохи заспокоївшись, – Що з нею робити будеш? – кинула погляд на ліжко, де нерухомо лежала їхня мама.

Дмитро тихцем вийшов з дому. Хотілось плакати, але поруч були сини, вони не повинні були бачити таткових сліз. Він і справді тоді, навіть, не перечитував того, що підписував. І не просив маму показати документи на цей дім.

Сів в машину і глибоко вдихнувши наказав собі навіть не думати про все, що сталось.

Маму шкода! Себе шкода! Дітей шкода! Але на цьому все. Нема у нього більше родини. Немає!

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page