— Ви всі мої діти, сину! – уперше за десять років відколи він пішов з дому зателефонувала мама, – Нікого не ображу, ти ж мене знаєш! Не можу я більше з Нікою в одній квартирі жити, хоч плач! Так, вона моя дочка і зять золотий, але вже вік не той! Давай продамо, синку, квартиру і купимо на нашу з тобою частку заміський будиночок із землею! А Ніка хай з чоловіком вирішують, як далі собі бути.
Дмитро погодився одразу. Навіть думати не було про, що. Зрадів навіть. Нарешті мама згадала, що має не лише доньку, а й сина. Він на тата був схожий, ось і не любила його мама, так і казала:
— Дивлюсь на тебе і бачу зрадницькі очі твого тата! Ти не винен, але любити тебе просто сил немає.
Дмитро змирився, ще тоді в дитинстві. Шкодував матір, навіть на очі їй намагався не попадатись. Ніка ж росла вередливою і самозакоханою особою. Маму і брата сприймала, як власну обслугу і при кожній нагоді намагалась довести свою зверхність. Що й казати, між братом і сестрою ніколи не було теплих почуттів. Тому, коли мама запропонувала сину піти навчатись до технікуму у інше місто, той погодився з радістю.
Коли залишав рідний дім навіть не шкодував. Добре пам’ятає почуття свободи і щастя. Коли інші хлопчаки плакали за батьками, Дмитро зціпивши зуби віддавав усі сили навчанню, аби залишитись в цих стінах і не повертатись додому. На канікули його забирав до себе Семен Петрович, вчитель, який замінив йому тата маму і родину.
— Приїхати не зможу, – сказав матері тоді телефоном, – Перешли мені потрібні документи, я все підпишу. Повністю тобі довіряю.
Трохи згодом таки поїхав до матері у новий дім допомогти зробити ремонт. І справді прекрасна оселя. Поруч ліс і річка, свій город і чималий двір. Правда сам будинок був трохи занедбаний, але що Дмитро полагодив, а то залишив чималу суму мамі на те, аби найняла робочих. За сестру навіть не питав. Колись було почав розмову, але побачив, як мама почервоніла і зрозумів, що тема не прийнятна.
Років десять з того часу минуло. Дмитро уже мав двох синів. Дружина синьоока блондинка душі не чула в чоловікові і дітях. Живуть собі радіють, але ось з власним житлом не склалось. І гарно ніби заробляють вони вдвох, але все потрібної суми хоча б на перший внесок не назбирають.
Однієї ночі зателефонувала сестра. Дмитро, навіть, голосу її не впізнав, бо ж років двадцять не бачились і не спілкувались:
— Мама злягла, – мовила сухо, – Якщо не приїдеш не забереш відправлю у найближчий притулок. Мені усі оці прикрощі ні до чого. У мене своє життя, нема коли горщики виносити і з ложечки годувати.
Дмитро того ж дня з дружиною і дітьми поїхали до матері. Та лежала нерухомо, а Ніка бігала довкола і голосно жалілась на свою долю і на те, що їй усе оце геть не потрібне:
— Сестро! – мовив Дмитро ледь тримаючи себе в руках, – Іди до свого чоловіка, а ми тут уже самі якось. Речі перевеземо, маму доглянемо. Врешті, це мій дім. Так навіть краще буде. Роботу я завжди знайду.
Ніка аж підскочила:
— Ого, губу розвісив! – мовила уїдливо, – Це ж ти чому так вирішив, наївний? Це мій дім, я маму сюди пожити впустила. Тут батьківщина мого чоловіка, а ти тут до чого?
Тепер уже Дмитро геть нічого не розумів.
— Адже ви ж з мамою нашу квартиру продали і мама собі ось цю хатину придбала? До чого тут твій чоловік?
Ніка сміялась до сліз. Аж сіла, бо й дихнути не могла.
— О, легковірний! Де ж такі на світ беруться? Нічого ніхто не продавав, я з сім’єю там живу. Просто ми не хотіли, аби ти там хоч якісь права мав. Ой мамо, а він дивиться на мене, як учора на світ вилупився! Все, тю-тю твоя частка. Нікому нічого не доведеш. Документи підписані давно. Все тепер моє. То що, – сказала трохи заспокоївшись, – Що з нею робити будеш? – кинула погляд на ліжко, де нерухомо лежала їхня мама.
Дмитро тихцем вийшов з дому. Хотілось плакати, але поруч були сини, вони не повинні були бачити таткових сліз. Він і справді тоді, навіть, не перечитував того, що підписував. І не просив маму показати документи на цей дім.
Сів в машину і глибоко вдихнувши наказав собі навіть не думати про все, що сталось.
Маму шкода! Себе шкода! Дітей шкода! Але на цьому все. Нема у нього більше родини. Немає!
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
