fbpx

Одного разу вчителька математики з Міннесоти дала учням таке завдання: скласти список класу, подумати, що найбільше подобається в кожному з однокласників, і записати цю якість навпроти його прізвища. В кінці уроку вона зібрала списки

Це було в п’ятницю. За вихідні вона опрацювала результати і в понеділок роздала кожному учневі листок, на якому перерахувала все те хороше, що помітили в ньому однокласники.

Діти читали, то тут, то там чути шепіт: «Невже це все про мене? Я і не знав, що мене так люблять». Вони не обговорювали результати в класі, але вчителька знала: вона досягла мети. Її учні повірили в себе.

Через кілька років одного з цих хлопців не  стало у В’єтнамі. Його ховали на батьківщині, в Міннесоті. З ним прийшли попрощатися друзі, колишні однокласники, вчителі. На прощанні його батько підійшов до вчительки математики:

– Я хочу показати вам дещо. – З гаманця він дістав складений учетверо, потертий на згинах листок. Було видно, що його багато разів читали й перечитували. – Це знайшли в речах сина. Він не розлучався з ним. Впізнаєте?

Він простягнув папір їй. Це був список позитивних якостей, які помітили в його сина однокласники.

– Велике вам спасибі, – сказала його мати. – Наш син так цим дорожив.

І тут сталося дивовижне: один за іншим однокласники діставали такі ж листки. Багато з них завжди тримали їх при собі, в гаманцях. Хтось навіть зберігав свій в сімейному альбомі. Один з них сказав:

– Ми всі зберегли цей список. Хіба можна таке викинути?

Автори: Гері Чeпмен, Рос Keмпбел, книга «П’ять шляхів до серця дитини», глава «Шлях №2: Слова заохочення».

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page