А у вас є нахабні родичі, сьома вода на киселі, які вважають, що раз ви непогано живете, то повинні неодмінно їм допомагати? Мені ось «пощастило» у мене майже вся рідня така, тому я практично з ними не спілкуюся. Але періодично вони все одно з’являються в нашому житті.
Моєму батькові його дід залишив однокімнатну квартиру. Ми там ніколи не жили, все життя здаємо. Його троюрідний брат, у якого ніколи не було свого житла, сказав: «Ну раз ти там НЕ живеш, значить тобі вона не потрібна, мені подаруй». Такі прості як 5 копійок, ніби мова про куртку. Так він ще й образився, коли йому відмовили, не розмовляє вже років 2.
Образи це взагалі класика жанру. Причому, ображається саме той, хто просить. Ще було таке, що мій тато купив «Москвич», так родичі йому сказали, що Бог велів ділитися. Якщо у нього вистачає грошей, аби в такі часи машину купувати, то на нього ще й образилась сестра, бо маючи такі гроші з нею він не поділився. Це були 90-ті роки, ми самі були бідні, але тато намагався вибратися, працювати. Тому і потрібна була машина. Так і цьому позаздрили.
Ще моя тітка може спокійно зателефонувати і сказати: «Перебери речі, сьогодні заїдемо заберемо. Моїм ходити нема в чому ». Гаразд раніше, у мене смаки швидко змінювалися. Одягу було море. Я могла спокійно віддати. Бо мені ж купувався потім новий. Зараз я вже особливо не худну і не гладшаю. І речі беру не як батьки тоді на ринках і в магазинах за дешево, а більш якісні і дорогі. Та й вибрати мені дуже складно. Саме тому у мене пара джинсів, пара кофт. Є в чому ходити і гаразд. Але ж такі дзвінки тривають, і починаються образи коли говориш, що немає нічого.
— Ми заберемо твій лижний костюм від батьків? Тобі все одно чоловік новий може купити.
Така нахабність просто вражає. Наша рідня все життя сидять на одному і тому ж робочому місці і ниє: а ось у вас машини, дача, відпочинок, ремонт, а ось у нас … І ніхто не допомагає … Так ми ж працюємо для цього, все своїми ручками. Ми тут з чоловіком удвох воду провели в дачний будинок, з нуля, самі, так як зрозуміли, що не потягнемо фінансово (ще ремонт в квартирі і дачне опалення робили), Гугл, Ютуб і прямі ручки зробили свою справу. Вони якось дізналися, потім мамі моїй вимовляли:
— Ого, ви дачу робите, водопровід це ж скільки грошей треба? Роботи дорогі, а у нас чобіт немає на зиму.
Мама сміючись розповідає, що все самі зробили, і копали і підключали своїми руками. Тут уже і почули про себе все, що тільки ті думали:
— Ой, ну давай не будемо тут казки розповідати?,- говорить мамина сестра, – Такі вже економні, боїтесь лишню тисячу тому хто цього справді потребує дати. я вже бачу, як твоя Оксана зі своїми нафарбованими в салоні нігтями траншею для водогону риє. Так і кажи, що шкодуєш рідній сестрі допомогти. Казок не вигадуй!
Люди не розуміють, що ми для свого комфорту можемо просто підняти себе з дивану і робити, а не базікати. І так постійно. Їм простіше навіть не спробувавши заявити, що нічого не вийде. А нашу родину підняв тато, бо робив за трьох. Я з дитинства мерзла з мамою на базарах і їздила на оптові ринки допомагаючи носити непідйомні торби. Я знаю, що хліб із маслом ніколи ніхто так просто тобі не дасть і якщо хочеш гідного рівня життя, то потрібно працювати працювати і працювати. А двоюрідній сестрі легше просити у мене в борг і жити на мізерні дитячі.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка ілюстративна: firestock.
