– Тому вже досить тут жити і живи бозна-де, але не тут. З мене досить! Можу я в своїй сімдесят вісім років хоч на мить побути в спокої?
Ви думаєте допомогло? Ні, наче в стіну горохом!
Я все життя прожила в цій хрущовці, як нам її дали з чоловіком, як молодим спеціалістам, так ми тут на світ сина й привели, а більше ніяких статків не нажили.
Через це я чоловіка шпетила, що він у мене такий м’якотілий, як і я. Бо людям і ділянки на дачі роздавали, а йому нічого не треба.
Хоч ми й сільські, але в селі нам не світило нічого, бо в кожного багатодітна родина і наймолодші завжди заходить батьків і їм дістається хата, то такий неписаний закон і ніхто не мав його порушувати.
Тому у нас зі статків був лише жигуль і квартира і гроші на книжці, скажу вам, що дуже хороші гроші, але біда їх забрала. Через те мій чоловік так швидко й пішов, бо як дізналися всі, що збанкрутіли за одну ніч, то його забрала швидка і так він вже мав проблеми і не прожив після того й десяти років.
Отак я залишилася з сином-студентом, він вже парубочив і вчився. А, коли сказав, що буде женитися, то стало зрозуміло, що грошей на оренду квартири у них нема, отак вони з дружиною й жили у мене. Онук мій тут з’явився, що один, що другий.
Звичайно, що п’ятеро людей в двокімнатній квартирі, то не діло і син поїхав на заробітки, тому через десять років вже вони купили власну квартиру і переїхали з дітьми туди.
То був перший рік, що я відчула спокій і полегкість, що нарешті спокій і тиша в моїй квартирі. Але це було не довго, бо мій старший онук Олексійко вирішив поступати в училище, що якраз у мене під вікнами.
– Мамо, то хай живе у тебе, що він буде туди-сюди їздити через все місто? В тебе ж вільна кімната.
Мені ще тоді треба було категорично заперечити, але я пожаліла дитину, що буде їздити в мороз і вітер, тим більше, що я його вибавила, то як я відмовлю?
Прожив він так зі мною три роки, а потім недалеко знайшов роботу і вже не планував вступатися з моєї квартири.
Я вже продумувала в голові промови, пояснення, але все ніяк не могла сказати йому в очі, бо було таке враження, що він мене й не чує. Що би я йому не сказала, то чула лише «ага» і він далі робив своє.
А тут надумав женитися і я зраділа, бо ж дівчина де захоче жити в такій квартирі, бо у мене ні опалення власного, ні бойлера нема, ванна стара, все як при отриманні, хіба шпалери та шари фарби змінилися, бо й лінолеум в вітальні ще той старий, в ромбики.
Але дівчина прийшла, позиркала і сказала, що буде тут жити. Я аж впріла!
– У вас тут дуже затишно, то ми тут будемо жити навіть дуже добре.
Тут я вже не витримала і сказала онукові все, що думаю про цю всю ситуацію!
– Та ви скільки будете у мене на шиї сидіти? Я вам людина, чи кухар і прибиральниця? Я хочу спокою, а не цього віковічного гамору. Та я вже заслужила відпочинку чи ні?
– Ба, на тому світі відпочинете, що ви розпсіхувалися?, – каже онук.
Я вже так з себе вийшла, що сусідка по батареях затарабанила і в двері почали дзвонити.
– Збирайте речі і йдіть, щоб я вас не бачила.
– Ба, але куди я піду? Я тут виріс!
– Мене то найменше хвилює!
Ледве вони пішли і то якби не сусіди, то вони б і не порухалися, але вже сусідка зайшла в двері і то все побачила та стала на мій бік. А потім порадила змінити замок, а ще краще двері.
– Маріє, в тебе двері ще дермантином оббиті, то пора змінити на інші, хай дорого, але вже точно до тебе ніхто не прийде без твого відома.
Так я й зробила і тепер сама собі пані. Син з невісткою всім розказують, що у мене щось з головою, але вони праві, бо я мала ще тридцять років тому їм на двері вказати і тоді б я була дуже доброю мамою, а так за всі роки прибирання-підтирання ніякої подяки.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
